Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Коби хоч де побачитися, наборзі[80] до себе всміхнутися, легше стало б серцю, що б вже там і не було – а так…

А далі?

Що далі? – спитав себе і не знаходив відповіді.

Далі… якось воно вже буде, – казала мудра Настка. – Вона красна і багачка, віддасться і без тебе. Що тобі журитися?

І справді.

Що йому журитися?

І в дівчат є розум. Нехай журяться самі. І вони любили. Тетяна також любила.

Чого тепер сховалася? Дізналася про його весілля з Насткою?

Може, й дізналася…

Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..

І їдучи отак, роздумуючи над собою і дівчатами та минаючи знайомі місця около білої стежки, роззирається він тепер то вліво в глибокий яр, то вправо на Чабаницю з «Білим каменем», де також з нею стрічався.

І чомусь сподівається він, що звідкись вийде проти нього Тетяна. Пишна, усміхнена, заквітчана в червоні свої цвіти, і скаже, як звичайно: «То – я».

Одначе, хоч і як він роззирається, хоч і як бажає його серце спокою «з нею», «вона» не виходить. Не виходить, і не чути її голосу.

І зітхає скорбно Гриць, морщить хмарно брови. Повинна була вийти, бажає його серце: він же тут. Щоправда, він її не сватав, як обіцяв, він її і не візьме, наведе на неї смуток; та хто саме тут винен? Він один лише?

Обоє винні…

Тому нехай би вийшла, нехай би все любила. Була тут. Була така, як досі… хоч раз один ще… Раз…

– Тур-кине! – майже не стямився він, як крикнув. «Туркине!» – перебігло таким відгомоном по противній залісненій стороні гори і умліло.

– Ти тут? – пігнав з неописаною тугою в голосі, як перше, покликом… і ждав.

«Тут», – відбилося лише слабо його власним голосом, відгомоном і стало тихо… Скільки не надслухував він з усіх сторін якого шелесту, скільки не прагнув його, ніщо не ворушилося…

Гриць запав в задуму – і не ждав більше.