Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Настка спустила очі, захмурилася і хвилину немов роздумувала над чимось.

– Ти нею не журися, – відповіла врешті. – Я беру її на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, ні тебе, ні мене.

Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним і майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра і прихильна, знов знала всьому раду, де він ніяк не знав. Не змінилася. Мудра була, хоч би і в чім.

– Що ти зробиш з нею? – спитав врешті несміливо, майже покірно.

Настка розсміялася. Відтак умовкши, закинула обидві руки за його шию і втопила в нього свої сині, тепер мерехтячі очі, які він любив, і спитала:

– Любиш дуже Туркиню, Грицю?

Гриць відіпхнув її.

– Дай мені спокій, Насте, – скипів, подразнений нараз чимось в її голосі. – Роби собі, що хочеш, а мені дай спокій. Раз я все сказав, то тепер дай мені спокій…

– А Туркиня?

– Убий її, як вона тобі в дорозі. Я її не уб’ю!

– І я ні, Грицуню, – відповіла Настка і зареготалася, показавши свої білі зуби. – І я ні, Грицуню!

– То роби, що хочеш. Ви обі однакі! А мене лишіть.

– Ми обі однакі, кажеш, – підхопила вона, – і тому тобі однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя… сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш…

– А Туркиня? – завернув знов Гриць.

Настка викривила погано уста.

– Не журися нею, – сказала коротко. – Я її не уб’ю.

– І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? – допитувався Гриць неспокійно.

В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.

Гриць розлютився.

– Чого знов регочешся? Мені не до сміху.