Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Я вже закінчу. Ти лиш під очі їй не йди, а іншим не журися.

– Я не журюся! – відповів він, – Журіться ви. Ви всі однакі. Дай мені спокій… – і з тим знов іде…

– Грицю, я лагоджу рушники.

– Лагоди на осінь…

– Та осінь от вже тут.

– Ну, то й гаразд.

– Інакше, Грицю, втоплюся, згину! – жалується, грозить Настка.

– Не бійся! – сказав і станув. – Ви не гинете. Скорше я умру…

– Я не дам, Грицуню…

– Ов-ва! – вирвалося нараз Грицеві з уст, і втім замовк, відійшов…

Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. І знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.

Так і сим разом.

Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин…

Так вона говорить і нараз стає.

Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим просить і його усісти.

Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна! І не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.

– Господи благослови її, Господи благослови! – повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.

– Діду, – каже. – Сьогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу.

Дід зчудувався.

– Кажи, дитинко, – відмовляє, – що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.