Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– І до вашої хати. Та де ваша хата?

– Коло млина над рікою. Знаєш?

– До Іванихи Дубихи? – питає він зчудовано. – Так?

– Так. Вона моя мати.

– То гонорна пані, – відповідає і майже свиснув. – Здалека кусає.

– Моя мама богомільна, робить людям добре, саму правду любить.

– Та що з того? – обзивається він.

– Ніщо. І тихо в нашій хаті, лиш вона та я і святі ікони; красно так і любо…

– Ще тебе в черниці дасть, – жартує він.

– Може, й дасть, якщо коли захочу.

– Як не посватаю.

Вона спаленіла.

– Чи підеш за мене?

– Як захочу, піду.

– Ов-ва? – наслідує її знов.

– Ов-ва! – обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: – Іди собі!

– Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівна!

– А мені ліпше, як тебе не бачу, – обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.

– Туркине! – кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. – Зозулько!

– Хочеш свиснути? – питає вона і прошибає його великим, допитливим, мов остерігаючим поглядом.