Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Ти вже це казав, – відповідає. – Але ваше село велике і багато людей так зветься.

– Гриць… Гриць, – притакує він і вдарився по грудях. – Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає… той Гриць. Сеї зими буду, може, і в вашім селі, – додав потім. – Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди… – грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.

Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.

– Нічого. Будемо любитися.

Вона мовчить, а відтак обзивається:

– Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?

– А що, – відповідає він. – Буду плакати? Хіба за тобою плакав би – бо ти он яка красна!

Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.

– А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? – питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.

– Або я їх маю вчити? – відповідає. – І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.

– Хіба ідуть світами, – каже задумливо, півголосом.

– Не журися ними, – потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.

– З мене не будеш посвистувати, – відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.

– З тебе ні, – каже він впевняючим голосом. – Ти моя зозулька.

– Ти! – каже вона нараз понуро і простягає відпорно проти нього руки, так що її розпростерті пальці опираються об його груди. – Ти!!!– повторює ще раз. – Ти знаєш що?

– Знаю, – відповідає і сміється очима. – Ти красна, мов бояриня, і тебе я люблю!

– Ов-ва! – обзивається вона.

– Ов-ва? – повторює він запитуюче, і крізь його голос зойкнув жаль. – Гей, Туркине, Туркине, – додає він, погрожуючи голосом і очима, – щастя твоє, що ти красна, а то…

Вона хапається за уха і завважує, що цвітів нема.

– А он, на землі, – каже він нараз чомусь з покорою, що старається з’єднати собі її ласку.