Розділ шостий

– Хочу, – кажу якось по-дитячому.

– Ти будеш знати багато-багато, більше, ніж будь-хто інший. Таємне знання і таємна влада солодкі, та ще коли за них добре платять. Для цього я тебе й кликав.

Я витріщаюся здивовано. Спохоплююся і затуляю рота. Я, коли дивуюся або дивлюсь на щось чудне, завжди розтуляю рота.

– Давно маю таємне веління… Та все не випадало нагоди. А тепер приспів час… Веління дуже високе, і ти не можеш ним знехтувати. Ти їдеш на Україну, хлопець ти вчений, маєш очі, маєш розум, можеш дотямкувати, що до чого. Тобі не треба нічого робити, а тільки коли до тебе підійде чоловік і передасть поклін від Дем’яна Дем’яновича, мусиш розказати усе, що чув і бачив. Розказати правдиво про діла і помисли людей, з якими зустрічався: козаками і міщанами, світськими і духовного сану. І про чутки, які ходять у краї. Просто треба бути уважним.

Аж тепер мені стає страшно. Хто такий насправді Сьорба? Кому й за віщо служить? Якої сили боїться й понині? Мабуть, то страшна сила. Боїться, що помстяться на родичах?

– Я такого… не зумію, – белькочу. – У мене, що влетіло в одне вухо, в друге вилетіло.

– Зумієш, – і подивився на мене бісом. – Щось запам’ятаєш, а щось і запишеш. Он там на кілочку висить свитка. Вона – для тебе. В лівій полі зісподу є кишенька потайна… – Хапається за живіт, лягає на рундука. Мимоволі погладжує його рукою.

– Не треба мені тієї свити, – кажу, трохи оговтавшись. – І плати не треба. То це ви, дядьку Овсію, самі справляли таку службу?

– Цить! – неначе гусак, витягує довгу кістляву шию Сьорба. Він схожий на смерть. – Не твого розуму це діло.

– Як же не мого, коли йдеться про мене.

– Знаєш, хто ти? Комашка. Порошина. Радій, що про тебе подбали.

– Нехай йому враг, такому дбанню.

– Враг, він тебе знайде, якщо відмовишся. Одягай свиту.

– Вибийте хвоста об тин… Самі ходіть у ній.

– Стій! – нараз гукає Сьорба незвично дужим голосом. Зупиняюся вже в дверях. – У свиті чи не в свиті, а якщо привезуть уклін від Дем’яна Дем’яновича, приймеш його. А зараз підніми клямку та поверни праворуч дверного цюцика. Виходитимеш, потягни на себе добре двері. Вони замкнуться самі. Я вже не вставатиму.

Мовчки грюкаю дверима. В голові гуде, неначе у вулику. Не можу нічого втямити, нічого розчовпати. Зрозуміло одне – служба, яку пропонує Сьорба, ница. Я начуваний про неї. Це не те знання, якого я шукаю. Це знання страшне, і ключ від нього тримає неправедна, зла рука. Я аж зашпортуюсь на стежці. Гарного ж гостинця приготував мені Сьорба! Йду й підозріливо поглядаю на зустрічних, може, й вони носять у душі гирі, почеплені яким-небудь Сьорбою? Спогадую «Панегірик» Траянові, те місце, де донощиків-сікофантів, зібраних по всій державі, відіпхнули на драних човнах в розбурхане море. Люд тоді радувався, порадуюсь же і я, що не прийняв лихого дарунку. Я вільний і чистий, і плавба моя вільна. Сьорба кликав мене в сікофанти, і якби я погодився – згубив би свою душу. Се ремесло нечисте споконвіків, воно гірше, ніж розбій, розбійник ще може чимось виправдатися перед Богом – голодом і холодом – і Бог простить йому, а за таке неспасенне ремесло – ніколи. І я подумав, що ще не ступив на житейську стежку, а вже небезпеки підстерігають мене. А що ж буде далі?

Я не міг більше радуватися, не міг пишатися собою, мені здалося, що я теж хоч трохи забруднився. Але в своєму рішенні утвердився остаточно. Може, подумав я, ми й створені, щоб пройти через усі спокуси, всі перелоги і прийти до кінцевої мети чистими та ясними. Тільки як терпить те, що пропонував Сьорба, Бог?.. Одначе хіба мало він терпить. І ми терпимо, і в терпінні очищаємося, терпінням вистелена дорога на небо.

Вранці мене зненацька захоплює звістка: вночі вбито та пограбовано Овсія Сьорбу. Вбито власною сокирою, яку тримав в узголів’ї (недарма кажуть: не тримай біля себе сокири), і вигребено все з лави-рундука. Пекуча хвиля підступає під серце: либонь, це я винуватий в смерті Сьорби. Я не примкнув двері, як велів він, і злодії зайшли до комірчини. Намагаюся заспокоїти себе: той, що йшов грабувати Сьорбу, пантрував за ним давно, він зайшов би й сам, опріч того Сьорбі вже лишилося жити лічені тижні, якщо не дні. І тепер… Я вільний від нього. Ніхто не знатиме, якого каменя хотів покласти він на мене, яке каїнове тавро носив сам. Може, це покара за гріхи його? І все-таки негарно так думати. Вбито людину, християнина. Гаряче молюся, але на серці не легшає. Тепер вже не можу дочекатися, коли вирушить обоз. Я вже ніколи не зміг би жити тут. Чекаю дня від’їзду як збавлення від кари.