Розділ шостий

Тої миті вийшов отець Симеон, і я попросився на одвідини Сьорби. Отець Симеон дозволив. Тільки при тому чомусь пильно подивився на мене.

Я біжу вподовж Нікольської вулиці, щоб пройти поза іконним рядом на той бік. Біля Спаської вежі темні, неначе горохові скирти, комори-житниці царські, там завше стоїть морок, суворі, мовчазні походжають стрільці з бердишами; в рову біля Неглинної порикують звірі, прислані для розваги іноземними царями царю московському, – місце се страшне, хоч по святах товпляться перед клітками знатні московські люди: їх пускають подивитися на звірів. («Диявол лікує!», – спливають на мисль слова отця Симеона). Повз Лобне місце прошмигую мишею. Я приходив сюди дивитися на кару тільки раз, і та кара не відбулася, але лишень погляну на цього велетенського камінного пня – й мороз пробирає до кісток. По цій-таки Нікольській в травні позаминулого року після страшних спитків везли на страту гетьмана Многогрішного. Його звинуватили, буцім хотів укласти таємну змову з гетьманом Дорошенком. Всі ми, кияни, прийшли тоді на площу. Ніхто не вірив у тяжку провину Многогрішного, бо ж який йому хосен з тієї спілки з правобічним гетьманом. Дорошенкової булави не сягнеш, а свою можеш втратити. Вже були дали Многогрішного катові до рук. Вже той випробував нігтем на гостроту сокиру, коли прибіг захеканий царський гонець і проголосив, що на прохання малих царевичів, чиї серця сповнені милосердя та жалощів, великий государ відміняє українському гетьману смертну кару і запроваджує його в Сибір довічно. Я так тоді й не довідався, чи винуватий хоч у чомусь Многогрішний і чому це гетьманів возять у залізах в Москву і лезом сокири міряють їхню долю. І що взагалі діється на моїй землі? На моїй землі… Де вона, моя земля? Там? Тут? Скрізь? Та земля мені дорога, але мало знана. Іноді мені здається, що моя земля скрізь і ніде. Моя земля від мене далеко, до нас долітають всілякі чутки, іноді все, що чиниться там, уявляється мені повинутим мороком, хочеться побачити правду на власні очі, хочеться утвердитись у чомусь, а в чому – не відаю.

Важко жити на цьому світі. Он які віковічні дуби падають, скелі рушаться, за кого вхопитися, до кого прихилитися? До святих отців? Прожити билиною, хилитися під вітром і випростуватись знову? Билиною не вмію. Через те й боюся. Перший-ліпший вітровій може поламати моє крихке віття.

На вулиці стоять дівчата, вони переймають мене своїм сміхом, серце мені починає битися прискорено й тривожно. Дівчата мені трохи знайомі. Я знаю, вони кепкують наді мною – що ходжу підстрибом, що шаріюся перед ними, що не вмію того, що вміють їхні хлопці, а мою книжну науку вони мають за ніщо. Одначе є серед них одна – кругловида, з муратиннячком, – яка кепкує менше за інших, і мені здається, якби залишилися вдвох, не кепкувала б зовсім.

– Хохол, заспівай! – гукають вони і регочуться.

Я люблю співати. І в мене, кажуть, є голос. Але співаю тільки на самоті або в півчій. Звідки вони знають, що в мене незлецький голос? Хтось їм сказав, чи підслухали, як я виспівую, коли роблю щось на подвір’ї? Я мекаю по-козлячому, ще й ріжки наставляю над лобом. Дівчата плюються.

– Чого ви плюєтеся, – дивуюся. – Я ж не серджуся. Давайте заспіваємо гуртом…

Дівчата мовчать, і я біжу далі. Назустріч промчала англійська, шестериком, карета, коні з німецьким пір’ям, шапки на візничих також з перами, і каптани на них оксамитові, а охорони при кареті немає – впорожні біжить. Притиснувся до паркана, перечекав. Ось і монастирський мур. Пурхаю в дірку, зарослу бур’яном, опиняюся на подвір’ї, також порослому бур’яном і травою. Монастирик маленький, він зветшав – власне, вже руїна, доживає віку, доживають віку кільканадцятеро монахів, які не хочуть іти до нового, багатого монастиря, який посів і їхні землі.

Ось і знайома келійка. Мені не хочеться туди йти. І щось манить мене. Манить і відштовхує господар келійки Овсій Сьорба, чоловік мовчазний, похмуро насмішкуватий. Скільки пам’ятаю, він ганить усе на світі. Й те не так, і те погано. І є в тих словах якась правда. Є, я її не приймаю до кінця, сперечаюся з Сьорбою, а в душі часто погоджуюся з ним. А поміж тим він розумний і знає дуже багато. Сьорба не монах, справляв книжну службу при монастирі, потім та служба виявилася непотрібною, а він чомусь не поміняв господарів і помешкання. Тепер вже й міняти пізно, бо небавом отримає мешкання навічно. Страшно про таке мовити навіть в думці, але це так. Овсій Сьорба вже ледве дибає по своїй комірчині, сеча з нього тече, долівка застелена ганчір’ям та листками книги, в якій оповідається про життя Александра Македонського, сморід стоїть у комірчині страшенний і туск також. Я ступаю по аркушах, мені шкода книги просто як книги – військовими подвигами я не захоплююся. Люди пишаються оддавна, хто краще вміє вбивати, і не потямкують, що то гріх і сором. Я не знаю, чому людську уяву одвіку захоплюють приклади жорстокості, кровожерства, загарбництва. Тих, хто леліє до людей ласкою, не пам’ятають, а пам’ятають тих, хто напакував гори трупів і поневолив інші народи, пам’ятають зло, а не добро. Може, через те, що рани болять довго? Але ж ні, пам’ятають не рани, а загарбане і все те, що називають перемогами.

Сьорба іноді, розмовляючи зі мною, піднімає то той, то інший аркуш і щось прочитує з нього. Помираючи, він ще з чогось кпить. І се страшно.

Єдине слюдяне віконце келійки виходить на захід, і зараз у нього падає призахідне сонце, тільки о цій порі келійка й буває освітленою. Овсій Сьорба лежить на лавці-рундуці, побачивши мене, звішує долу босі ноги. Вони в нього худі і аж сині. І сам він зсохся, неначе сироїжка, геть упав на лиці, а колись був повновидий, гладкий, любив поїсти і вина всілякі любив також. Тоді обличчя в нього було кругле, а тепер мовби трикутне, і зморщена шкіра звисає там, де колись кругліли червоні щоки. Коли б я не прийшов, він сидить на лаві-рундуку. Рундук завжди замкнений. Що в нім? Справді Сьорба щось зібрав за життя чи те вигадали заздрісники? Ми говоримо про се й про те. Овсій Сьорба розпитує про життя-буття всіх наших, надто його цікавить отець Симеон. Я розповідаю.

– Чудівський чернець Євтимій буває у Симеона?

– Бачив його там разів зо два.

Нараз чомусь пригадую Лобне місце й запитую: справді гетьман Многогрішний плекав чорні заміри проти царя чи все те вигадали? Кажу також, що приїжджі з України люди спостерегли незичливість нового гетьмана, вони натякають, буцім та незичливість повною мірою була й пролилася на Многогрішного. З неї все почалося. При тому моєму запитанні Сьорбина голова якось дивно смикнулася, він змотильнув руками і зашипів беззубим ротом:

– Ш-ш-ш… – По тому оглянувся на двері, приклав до вуст пальця. – Мовчи. Цить.

А мені не мовчиться, мені хочеться знати якомога більше про рідний край, про те, що там коїться. Начуваний я про все те багато, з різних сторін. І не доберу, де правда, а де брехня. Коїться ж там щось недобре, не вщухають битви, і за що б’ються, хто кого потинає, важко розібратися. За булаву, за маєтності, за волю для себе і людей? Одразу по смерті Хмельницького до його булави потяглися руки Виговського, і Пушкаря полтавського, і Золотаренка ніжинського, і уманського Михайла Ханенка, а далі – Хмельниченко, Сомко, Брюховецький, Дорошенко, Многогрішний, Самойлович – спробуй перерахувати гетьманів самої тільки цієї сторони лівобічної. Дорошенко був гетьманом обох сторін, а опинився з того боку, й при ньому живому з’явилися по цей бік нові гетьмани – нечупара і п’яниця Многогрішний, а далі Самойлович. Я чував, буцім Дорошенко не догодив цареві, почав вимагати, аби вернулися до статей Переяславських, і його постаралися спекатися. Андрусівське перемир’я було укладене тоді, коли він рубався з шляхтою на правому березі, за Андрусівським договором Україна поділена на Лівобічну та Правобічну, й лишився Дорошенко на тому боці в дарунок полякам. Він замкнувся в Чигирині й боронився од них, і од Многогрішного та Самойловича також, і простягнув правицю драпіжному вовкові турчину. Таке балакають. І мені хочеться знати, чи правда це. Стільки мужів підводили правицю з булавою, і всі вони, опріч останнього, Самойловича, опинилися в неславі, чи справді всі були лихі, чи щось зашкодило їм стати гарними? Запитую про все те Сьорбу, але він знову махає руками, показує на власні вуха, а тоді на стіни. В його випалених життям очах, які світяться наче порожні скельця, спалахує по тремтливому вогнику. Неначе скачуть останні скалки на жаринах, що погасають. Божечки, він боїться. Чого боятися Сьорбі? Чоловік, який ні в що не вірить, чиє життя добігло краю, який у всіх просить трути, тремтить, наче осиковий листок. Чиї кари ще можуть його наздогнати! І що тоді таке людина, яка її сутність? Що нею править? Бажання зробити добро, самолюбство, страх? Він більший за неї? Але – не за всіх. Є люди дужчі за нього. Їх багато чи мало? Я теж боюся, але не так, як Сьорба. Тут бояться всі. Надто після розколу, після падіння Никона. Бояться, бо катова сокира не лежить без роботи. Нині в Москві владарюють науст і пострах. Але вони мають волю над тими, хто ще збирається жити. А Сьорба – мрець.

Мені перехотілося розмовляти з Овсієм Сьорбою. А праглося стільки довідатися від нього. За ці роки він один кілька разів їздив на Україну. І просто Овсій Сьорба знає багато, але чомусь таїть своє знання. Апостол Павло рече: «Премудрість людська – безчинство є у Бога». Прости мені, Господи, але безчинством може бути тільки отака премудрість, яка не для людей, а од людей або й проти них. Я думаю, як би делікатніше сказати про це Сьорбі, та зненацька пускаюся берега і бреду навпрошки:

– Для чого світ у вас уклав стільки знання? Чому ви не передали його нікому? Нащо забираєте з собою?

Жарини на дні скелець ледь-ледь засвічуються.

– Знання це… А проте… Ти хочеш знати?