Розділ дванадцятий

І Марко так заговорив, що вже не міг загнуздати свій язик. Намагався догодити товмачеві, вгадував наперед, що тому кортить знати. Його губи посміхалися, а в очах світилася щирість майже собача. Товмач посміхався частіше й частіше, тепер Марко почував не тільки страх, а ніби навіть незручність, коли не знав чогось із того, що турок запитував. Йому хотілося впевнити товмача, що він опинився серед оборонців міста випадково, що запорожець з нього кепський і що йому подобаються турки. Якось, коли розповідав про обманні прапори, виставлені на валу, ледве стримався, щоб не сказати, що й він допомагав їх малювати. А тоді збагнув: це ж може впасти лихом на власну голову – і жахнувся. Потім, коли товмач ішов відпочивати, йому ставало соромно. Бо ж хіба думав коли-небудь, що такий слабкодухий. Навпаки, осміював за хирлявість інших. Того ж Лавріна, який ніколи не наважувався отак просто підійти й сісти до чужої кулеші, червонів од солоного жарту і жодного разу не ходив дивитися на батіжне карання. Але й сором той не був пекучий. Хто вже знатиме, як він тримався перед товмачем і що йому казав.

Шелестіло над головою віття, спрагло дихала з півдня гаряча юга, падали долу чимось попсовані дочасно пожовклі грушки. Це була звичайна польова груша з густою колючою кроною, під нею, либонь, часто зупинялися орачі та женці, вішали на неї торби, відпочивали в густій тіні, а цього літа – пастухи, бо земля толокувала. Марко теж кочував разом із тінню – то накручував на стовбур аркан, то розкручував, а вночі гибів з холоду. З голоду чи од грушок пекло в животі, він боявся захворіти й сконати отуто під грушею. Першого дня полону, хоч який був зляканий, душу заливало злістю й образою за оце собаче сидіння, мав його за посміх над собою. Ті, хто проходив мимо, стьобали батурами просто так, знічев’я. Він не здогадувався, що посаджено його тут навмисне, аби налякати й розв’язати язика, адже ага нашилив його оком одразу й відгадав, що душа в цьому тілі теліпається маленька й крихка.

Перші дні до грушки часто літало двоє дроздів (мабуть, суха гіллячка біля вершка була їхнім улюбленим сідлиськом), а тоді перестали.

Щодалі менше й менше тинялося в полі турків та татар – вони спустилися в долину. Толока була згарцьована ще до Маркового полону, й ординці коней випасали аж ген під лісом, а тоді табуни щезли: й звідти, мабуть, їх погнали ще далі.

Зрідка неподалік проїжджали на верблюдах або мулах з притороченими з обох боків шкіряними мішками турки-водовози – доправляли в табір чисту криничну воду з виярка лівобічного. Один, маленький і кривоногий, майже щоразу зупиняв навпроти Марка мулів і біг, щоб тусонути його під боки або хвицнути пугою по обличчю, – нікчемний сам, втішався чужою мукою, беззахисністю і страхом. Рот у нього був наче куряча гузка, а зуби криві й чорні, він ощиряв їх, неначе збирався вкусити. Іноді набирав у жменю води й бризкав Маркові в обличчя, але напитися не дав жодного разу. І обірвав з його пояса ложку в шкіряному чохлику. Маркові не так було шкода ложки, як самого себе, бо дужче згнітила думка, що вона йому вже не знадобиться.

Марка палила спрага – пити йому давали раз на день, та й то не завжди, він бачив, як крапала з мішків на сухоземлю холодна вода, і мізки йому обсипало жаром. Там, під грушею, дивлячись на вільних дроздів, на заховане в густій кроні біля стовбура маленьке гніздечко, думав про те, що нещасливий випадок, сліпа круговерть долі за один день перемінили все його життя, поламали, розчавили, з вільного чоловіка обернули на раба. Чого було їхати на хутір до Бруса? Або сюди, в Ладижин? Обмини його, проклятого, й їдь далі, на Черкаси, на той бік, – нічого не сталося б. Ще пожив би на Запорожжі, далі викопав би гроші й поїхав кудись на Київщину чи Чернігівщину. Поставив би хату, накупив би худоби… Найкраща дівка пішла б на той статок…

Думка про щастя, яке тримав у руках і втратив, ятрила душу, мов рана. Якби не колодка на ногах, замкнена на гвинтовий замок, зубами перегриз би мотузок і втік. А так – куди втечеш? Ноги ламає півпудовий тягар, а довкола – ворожий стан.

Головний турецький табір розташувався нижче по долині, ближче до дороги, – в березовому ліску й доокіл нього. Там стояли велетенські намети і юрмився люд, метушилися піші та кінні турки.

Одного дня Марка одв’язали, зняли колодку й повели до того наметового містечка. Його поставили перед очі візира. Там зустрів Мурашка. Ледве впізнав його – людська подоба, шкура та кості, живий шкелет, обличчя – жовте, запалі щоки позаростали щетиною, опукле чоло – пооране зморшками, а над чолом у різні боки – мичка сірого, як осіння тирса, волосся, сивина спалила його за кілька днів. Стояв, зчепивши за спиною руки, дивився в землю, як у могилу. Його не водили на аркані, як Марка, навіть руки мав вільні. Ногайця, щойно підвели до великого, як попівська хата, намету, двоє турків ухопили за руки, третій приставив до спини ножа, ще двоє стали попереду з голими шаблями, хоч біля візирових ніг лежали два велетенські чорні пси, що розірвали б на шмаття, якби він зробив хоч порух у бік їхнього володаря. Візир – маленький сухенький турок з кучерявою бородою – тільки й запитав, скільки козаків прийшло у Ладижин. Марко сказав, і тоді Мурашко підвів голову, подивився на нього гострим, як турецький ніж, поглядом. Маркові похололо в животі й застрибали в думці якісь слова, котрі довго не міг зібрати докупи. «Сам оддався доброю волею, а буравить мене, схопленого кгвалтом. Через тебе я опинився тут». Не спам’ятався, як зірвалися вони з язика. Либонь, винесла нагору гіркота, змора, злість. На того ж Мурашка, за котрим поліз по линві. Котрий убив ханового сина, а тепер ходить на волі. Він згубив їх усіх. Може б, султан і не йшов на Ладижин. А хан, либонь, ще не знає, що содіяв Мурашко. Треба сказати візирові.

Проте не сказав. Слова застряли в горлі, мисль пхала їх назад, підказувала, що може накликати на свою голову ще більше лихо.

Одначе таки через Мурашка на нього впав смертний присуд. Полковник не хотів одкривати таємниць оборони, а також таємниць гетьманського та стрілецького війська. «Прийшов своєю волею, – казав, – на зраду мене не підіб’є ніхто». Він ішов у ворожий стан не для того, щоб порятувати власне життя, а щоб поменшити султанів гнів, дійти якоїсь угоди, не до кінця лихої для ладижинців, прислужитися оборонцям. Але Ладижин не приймав його послуг. Він боронився далі. Султан і візир воліли бачити в полковникові «язика», в кращому випадку – свого вивідача, а не воїна, який почесно склав зброю. Його та двадцятеро інших козаків, що прийшли з ним, тримали як аманатів-заложників Ладижина, й перший же султанів гнів, ще одна невдача під стінами могли впасти на них катівським мечем. Мурашко знову сів не в той човен. Викидаючись з фортеці, не мислив себе рабом, а тільки полоненим, який за законами війни буде обміняний; сподівався зробити щось для ладижинців і підносився в думках над ними. Рятувався не сам, а їм хотів полегшити муки. Тепер двадцятеро його козаків сидять у сириці (мають свого полковника за здрайцю, зрадника), турки вдень водять його на волі (воля під рушничним дулом), а на ніч вкидають у погріб на хуторищі. На його голову посипалися найчорніші погрози. Мурашкова душа розчахнулася, він прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник впав у сатанинський гнів, обзивав візира адріанопольським щуром, реготів у лице, декому здавалося, що він збожеволів, проте у тому чаду не виповів жодної таємниці. Двічі одсилав його на страту Мустафа-паша, двічі посилав гінця, щоб завернув назад, двічі зустрічали полковника сухим гарчанням чорні пси. За третім разом гінця вслід не послав, ще й наказав стяти голови всім аманатам та виставити їх на списах перед валом.

До Марка підбігло троє турків у жовтих смугастих сорочках, один зняв колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попід руки й потягли. В першу мить Ногаєць не зрозумів, куди його провадять, одначе думка про те, що турки не одв’язали, а перерубали аркан, кинула в ляк. Жодного разу не хапали так – торсали, тусали, кілька разів він падав, підхоплювався знову, підштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду. Турки були злі чи роздратовані, гаркали, гиркали, поблискували білками очей, аж Маркові ходив по спині холод. Минули клинець стоптаного жита, збігли на пагорб, перед ними відкрився широкий луговий видолинок. Марко ще нічого не розумів, стривожений, озирався довкола; повз нього у видолинок поспішали татари і турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився їм услід і побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у жовтій сорочці, у зеленому ковпакові та капцях на босоніж. На перев’язі в нього висів ніж завширшки в півтори долоні. Той ніж прикував Марків погляд, йому помліло всередині, а коліна стали м’які, неначе були з вати. І все ж він помітив по обидва боки білого березового стовбура якихось пов’язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досі стояв на пні до нього спиною, повернувся, й Ногаєць побачив просто перед собою білий ощир посмішки під тонкими, врозліт, тарганячими вусами, чорний блиск очей з-під збритих брів. Й інший ощир – синіх, конвульсивно стиснених вуст – та заплющені очі. Тарганистий містр тримав у руках голову Мурашка.

Маркові чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тіла силу, в горлі тільки булькало, він обвис на руках турків, і ті потягли його волоком. А потім мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, він закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила – невисокий, але кремезний, міцний у плечах, вперся, й турки не могли зрушити з місця, і тоді один із них, який чвалав позаду, вдарив його шаблею плазом по голові. Ногаєць тіпнувся, випорснув з катівських рук, рачки поповз убік, у натовпі зареготали, затиджикали по-своєму, по-басурманськи.

Зненацька серед десятків хижих облич Ногаєць побачив одне, теж ощирене, проте знайоме, з довгою роздвоєною бородою, й, може, через те не таке страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперізував чималенький живіт, руки, стояв візирів товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом, відчайдушна надія спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору собачими очима, просив, квилив, понівечені стогоном слова падали йому з вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лінивим поглядом і одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, він хапався за траву, по землі простелилися дві чорно-зелені борозни.

– Я син… полковника… дадуть великий викуп… Гроші… Таляри, в мене є таляри. Багато золотих талярів… Слугуватиму до гроба… Пане товмач, таляри…

І вже коли стратив рештки надії й завив по-вовчому, товмач ступив уперед, подав туркам знак.

– Де в тебе таляри?

Ногаєць лежав скулившись, тихо підвивав і схлипував.

– У Скарбниці… у Військовій Скарбниці… Закопані на острові, – забелькотів.

Товмач махнув рукою: ті гроші – все одно, що в зубах у шайтана. Та й, мабуть, бреше клятий кяфір.