Розділ дванадцятий

Киліяну схопили в світлиці. Всю худобу й свої коні зачинили в хліві, щоб забрати потім, – турків лишилося двоє, та й один з них поранений, боялися, що не справляться, посідали на Брусових коней і поїхали. Один он лежить під кущем з Лавріновою стрілою в грудях, а другий утік. Він швидко повернеться з підмогою. Треба втікати звідси.

Зненацька інша думка шпигає Маркові мозок. Втікати з Лавріном і стати перед січовими суддями? Чи тільки перед Перехрестом? Впасти на коліна й молити, щоб не віддав його на пагубу, не розказував нікому нічого. Лаврін може й простити його. Адже – звитяжець! Одружиться на Киліяні!.. Спливе хмара, вернуться на хутір.

Він подивився на Лавріна із ненавистю, сірі вогники в його очах розжеврілися до червоного. Лаврін, помітивши ті вогники, сприйняв їх по-іншому. Бо й сам думав про небезпеку.

– Треба поспішати. Турок може вискочити на дорогу й надибати своїх.

Він оглянувся, шукаючи коня. Сірий, в яблуках жеребець – Дорошів – попаски йшов до хутора. Лаврін ступив, щоб підняти повід, жеребець форкнув і побіг, але далі нагнувся до паші. Лаврін погнався за ним, жеребець знову труснув головою й одбіг сажнів на двадцять.

– Косю-косю-косю, – сердився й намагався улестити сірого Лаврін, – на ось, – удав, ніби несе щось у жмені. Жеребець скосив лазурове око й бокаса пішов попід ліском. Ремінний повід зміїв у траві. Лаврін рвав траву, листя з дерев – жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили чужинці. Врешті вже аж за монастирищем, майже біля хутора, Лаврінові вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сідло й, низько пригнувшись, помчав до струмка. З розбігу кінь трохи не наскочив на мертвого турка, захропів, схарапудився, й Лаврін ледве вгамував його. В ту мить очі вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув її, але душу обвіяв страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що біля верби немає нікого. Ні Киліяни, ні Марка, ні коня. Червоні й чорні іскри замерехтіли перед очима, груди щось стисло, аж похилився з сідла. Ще раз обвів очима галявину: під кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кілька кроків від нього в траві лежала шабля. Крізь листяний намет пробився червоний промінь, заграв кривавими одсвітами на блискучій криці клинка.

VI

Султан сидів на коні, дивився, як його вої грабують місто. Сніжно-білий тюрбан одсвічував проти сонця самоцвітами. Хоч ладижинці винесли на шовковій подушці ключі й одчинили обидві брами, наказав брати місто шаблею. Турки й татари ввірвалися у беззбройне місто, розсипалися по вулицях. Обурені такою злою підступністю, деякі міщани й козаки боронилися. Турки рубали збройних і беззбройних, шаблями робили мітки-значки на спинах (кожен свою), мчали далі. Декотрі козаки стрибали в Буг, але з протилежного берега кидалися кіньми в воду татари, хапали їх за чуби, тягли на пісок. У льохи, в яких ховалися жінки та діти, кидали солому, підпалювали; тих, хто рятувався втечею, підтинали стрілами.

Султан на поруйнування міста дав півдня. Завтра ранком воїни Магомета вирушать далі. Й уже потяглися чорні ключі турків з людськими головами в мішках, кидали голови на купу; паша, що сидів на барвистому килимку, платив по п’ять золотих за кожну. Полоном брали тільки молодих дівчат, їх, пов’язаних вервечками до палиць, гнали на гору, і тут, у прохолодній тіні беріз, султанський євнух зривав одежу, обмацував холодно й діловито, водив руками по стегнах, по грудях, смикав за коси – одбирав: кращих – в Адріанополь, гірших – в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце, як морська піна о камінь.

Великий розшук учинили турки в місті по Анастасу Дмитрієву, але відшукати його не змогли. Двоє міщан, що бачили ротмістра останні, сказали на допиті, що Анастас перевдягнувся в селянське вбрання й видовбав собі схрон у валу. Поїхали туди, куди вказували міщани, справді, знайшли вимощену соломою нору, але Дмитрієва в ній не було. Візир лютував, наказав насипати в капшук та почепити перед шатром п’ятсот червонних, щоб віддати тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий білим квітом капшук гойдався на палиці до вечора, його зняли, аби ніхто не вкрав уночі.

Од міста прискакав хан, під’їхав до візира. Зійшли з коней, заплакали за звичаєм, поцілувалися. Візир пов’язав голову хана коштовним шахським тюрбаном, але хан не прояснів од тої милості, був похмурий, злий. Його гнівило, що султан наказав рубати бранців: у Бахчисараї давно не мали нових рабів, а хто не знає, що нові раби – найкращі, ще не зіпсовані, не хитрі, сильні. Задля цього й пішов у похід, а не заради честолюбних султанових замірів.

– Яничарські шаблі вже обпилися крові, – показав він рукою на гору закривавлених голів. – Воїни степу просять султана впустити їх у місто.

Мустафа зітхнув, розвів руками: падишах твердий у своїх повеліннях, до того ж він зараз гнівний. Хан дивився на візира невідпорним поглядом, в його змружених очах світилися хижі вогники. Візир вагався, кований і гнутий за довгі роки розум йому підказував: хановим проханням легковажити не можна. Й не лише через те, що найкращих бранців всі вельможі в Едірне і особисто він, візир, завжди мають з Бахчисарая. Хан може затамувати злобу й іншого разу не підняти орди в похід, відіпреться мором, голодом, падежем коней – знайде якусь одмову. Орда – це вітер, а вітру в покорі не втримаєш. Він воює в цих степах не перший рік, й здебільшого татарськими шаблями. А не підуть вони з ним – султан знову ж таки звинуватить його, Мустафу, то мусив іти до падишаха.

Падишах сидів на білому коні й мов заворожений дивився на трикляте місто, що палало з усіх чотирьох кінців. Навіть звідси, з горба, було чути, як тріщить черепиця й жахає вогонь, султан бачив розтріпаних червоних птиць, що злітали вгору, – в місті було немало будівель під солом’яними покрівлями, вогняні вихори несли кулі, – дим і чорний попіл слалися уподовж долини. Хижа посмішка ощирила султанові зуби, візир ледве одважився потурбувати його.

– О великий падишах, – схилився темним лицем в низькому поклоні, – дозволь прилинути своїм лицем до стремен твоїх.

Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на золотій луці сідла.

Проте візир не встиг нічого сказати. В цю мить пролунав наглий тупіт, вершник мчав з гори прямісінько до султана, летів так швидко, що, здавалося, ось-ось покотиться шкереберть по схилу разом із конем. Той тупіт прокотився по перших візирових словах, сполохав їх. Так може дозволити собі мчати до султана гонець із найважливішою звісткою. Навіть Магомет повернув голову. Гонець підлетів, як птиця, скочив з коня, на крутих боках якого, надто попід попругами, повиступало мило, впав на коліна, хотів говорити – й не міг. Нахапався вітру чи перехопив йому подих страх. В куточках його рота запеклася червона слина.

Тремтячою рукою дістав з пазухи згорнутий у трубку папір, подав візирові.

– Що таке? – запитав султан, і по його білому, що лущилося од вітрів і спеки, обличчю майнула тінь.

Візир зламав печатку, розгорнув сувій. Пробіг перші рядки й поблід, папір застрибав у його руках.