Але Олексі пора вже йти. І хочеться побути дома, побалакати з Олексиком – і тугою дише тут кожний день. Спати в хаті Олекса не сміє, бо хоч і заплачено биреву, хоч і нічого не помічала Єлена, а все ж… Від Олексика обманом треба уходити. Обманювати малу дитину… Як це легко і як боляче. Воно дивиться на тебе своїми оченятами, вірить кожному твоєму слову – а ти брешеш.
Зрештою обіцяв Олексику, що візьме його з собою на полонини.
– Ци діправді хочеш узєти? – питалася тривожно Єлена.
– А чому би ні? Віберу такий спокійний чєс… Та й він там побігаєт. Він ше не вигів полонини.
Олекса був певен, що полонина і на хлопця зробить таке глибоке враження, як колись на нього. І якби це спокійно, без опришківства, як би гарно було пожити на полонині. Олекса оповідав би своєму синові про таємниці полонини, про всі ті печери страшні, що їх фантазія народна населила всякими зміями, жертвами, драконами, а там нічого нема. Про відлюдні гори високі, де луна відбивається від скал тисячу разів на різні голоси, про прекрасне Шибене озеро, до якого сім потоків несуть дари свої, а воно, царствено спокійне, ніколи не каламутить дерзкою хвилею дзеркальної поверхні своєї.
Все би показав Олекса синові. Повів би в глибокі ліси, де стоять перед віками викуті з каміння фігури старих богів, кам'яні жертовники із слідами ще вогню на них… Показав би – та що про те говорити.
Обдурив хлопчика, що завтра йому щось покаже, тужно попрощався з Єленою й побіг.
XXXIII
Це він біг до Путилова. Там знав такого леґеня – старий парубок був, уже літній, що міг піднятися задачі навербувати хлопців багато. Другого такого знайшов Олекса в Довгополі-Волоськім – і от доручив їм набор.
– Берит бирше – я витак ізбракую.
Призначив місце сходин і побіг до своїх.
По дорозі цілком випадково стрів Джамиджуків. Іти стало веселіше.
Олекса турбувався, що у хлопців, які вже певно на нього чекають, вийшли запаси щи, взяті з собою, й хлопці певно голодують. Вирішив піти полонинами й узяти декілька овець.
В першій же отарі, яку стріли, відлучили вісім овець. Пастух питає:
– А що му говорити ватагові?
– Скажеш, що був Довбуш та й забрав.
Пастух видивився на славного отамана. Потім труснув головою.
– Оннаково мені життя не буде – з'їст господар. Іду з вами.
Джамиджуки переглянулися. Олекса усміхнувся.
– А єк ти си називаєш?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Довбуш» автора Хоткевич Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 77. Приємного читання.