Розділ «Частина друга»

За обідом сиділи хоч і не в центрі – були пани й більші, – але все ж і не на останньому місці. Побачили й пана Потоцького. Не поїхав він до Варшави і здобив обід своєю присутністю.

Що наїлися за обідом усякого дива, то це вже нехай так, але що наслухалися, так такого, що часом і вухам своїм не вірили.

Все ж як-не-як, а серед рядової шляхти особа короля була коли не священною в селянськім розумінню, то, в усякому разі, поважною. Навіть ті, що охоче затягалися до всякої конфедерації, особи короля не сіпали. А тут таке говориться, що прямо… ну вуха в'януть.

– Ого! Виграла Річ Посполита, взявши синочка за татуся, – просторікав сам пан гетьман, надробляючи міною. – Той був злочинцем Речі Посполитої, а цей просто паразит. Той все розмишляв над погибеллю республіки, а цей уже ні про що не думає. Той був охотник випити, охотник до баб, охотник до укладання державних планів, а цей дудлить свої пива німецькі, важкі, як олово, плодить дітей із своєю на диво бридкою малжонкою, а планує тільки лови, паради та перві забави.

Присутні реготалися з остроумства пана гетьмана, вставляли підходящі репліки, а пан гетьман, знаючи, що його слухатимуть, перебивав на половині чиюсь бесіду і правив своє, лаючи Августа. Якийсь поважний сивовусий достойник, обтерши вуса, казав:

– А прецінь не можна не сказати, що як був королевичем, то показував якісь гарні риси. Помічалася певна поміркованість, бридився способом життя батька, його цинізмом… І куди то потім усе ділося?

– Ксьондзи, ксьондзи. В болонськім монастирі то все вивітрилося.

– Ще навіть коли старався о корону – показував якусь ініціативу, а тепер…

– Попи, попи… То ж такі, що вилущать усе добре й не з такої слабовільної істоти.

Пан гетьман їв щось смачне. Нараз припинив і розреготався.

– А чи бачили ви, панове, як він б'є ведмедів і оленів на льоту?

– Як то «на льоту». Прецінь ведмеді не літають.

– Для нас з вами. А для коронованих голів літають.

– Тобто?

– А так. Аби не задавати собі труду їздити, ходити, стояти на полюванню, наш найясніший король велить із даху замку скидати ведмедів і оленів і б'є їх «на льоту».

Хто сміявся, хто стискав плечима, хто обурювався, а всі разом осуджували.

– Що ж говорити про державні справи, коли король не хоче потрудитися навіть для улюбленої розривки своєї.

– Здав усе на своїх любимців і заспокоївся.

– Єдина його праця – се що він каліграфічно гарно і без кінця рівнодушно виписує на паперах…

Хтось із гостей питався гетьмана: