Розділ «Частина друга»

Пан стрілив, а то лиш пшик! – не спалила пушка. Бо Довбуш слово таке знав.

А лагодилиси там, у того пана, робити стайню та й стоєли налагоджені дуби, ланці, петлики – усєчіна. Узєли опришки найбиршого дуба, поклали на задню кічку від воза, примочували ланцами. А Довбуш узєв розігнав тото та йк бовхне тим дубом у двері, а вни си розскочили. Прийшли на гору до пана, а Довбуш каже: «А шо, пане, будеш людей бити та аби вни кукурікали?»

Пан на коліна: «Єй, пане Олексо, змилуйси. Що хоч бери, лиш даруй ми житє…»

Довбуш попуджів пана та й каже: «Давай гєлетку червінців».

Винесли їм гєлетку з пивници. Вічерпали їх опришки та й забралиси. А Довбуш наказав пану: «Дивиси! Єк будеш людей мучити та збиткувати, то я тебе шє найду, хоч бес і в Туреччину сховавси. А тогди вже май інакше поговоримо».

З того чєсу пан мнєкший став. Куда-а…

Сміявся Олекса, то слухаючи, а було приємно, що люди навіть краще думають, як воно в дійсності є. Отже, вважав свою місію ще не викінченою – ще ж бо не підняв усього народу. Правда, поки ще не видно й близько, щоб таке всенародне повстання було можливим, але-бо й засоби до того не випробувані всі. От, може, хіба великі події, великі напади на міста – може, там буде можна зрушити маси.

І слухає скарги дружини, бачить її сльози, серце рветься від них, а в голові укладаються плани великих нападів на чолі кількохсот душ. І двоїться душа Олексина, і не знає він, як то все погодити.

А тут малий Олексичок. Так уже лащиться, так піддобрюється… Вже виріс, втішний такий став. Все проситься, щоби гєдя взяв його з собою.

– Узміт, гєдю… Я вже великий – не му плакати.

Скребуть за серце слова такі і погляд, отой погляд діточий, що пролазить тобі в саму душу, а мусиш від нього відвертати очі. Так хочеться заспокоїти оце маленьке серденятко, що рветься до тебе, і сказати:

«Нікуда я вже бирше, дитино, не піду, а все буду з тобов. Млинок ті поставлю на потоці, печеру вікопаю глибо-оку-глибо-оку».

В теперішній прихід особливо якось лащиться дитя до батька. Просто не відходить. А Єлена погляне-погляне на ті пестощі, та одвернеться й гірко заплаче.

– Ти би хуч не плакала, Єленочко… Я все розумію, але…

Але що? Що він їй скаже? Про повстанців? Про гайдамаків, що там десь грабують панів на велику міру? І лепече:

– Видиш… шє не чєс… Шє мені треба ізробити багато… А витак, май позгоді, то я таки зроб'ю так, єк ти говориш. Куп'ю ґрунт, та й мемо ґаздувати.

– Позгоді… А тебе не раз, а сто раз на ннину можут убити. Твої ж хлопці можут убити зрадов. Можут сомного.

– Но… Треба хіба дуже футкого. Мене не так легко підійти.

– Тобі си здає. Трійло йкес дадут, шо…

І як напророчила.