Розділ «Частина друга»

Але жива дійсність диктувала свої умови. От і зараз. Довбуш веселий, Довбуш радий, а опришки шемряють, що все це прекрасно, але мати в руках два панських двори і ні з одного з них не поживитися – це вже хіба трохи забагато рицарства. Не зашкодило би мати його поменше, а грошей побільше. Бити панів – діло, звичайно, спасенне, але по те хіба кинув чоловік спокійне життя й пішов на таку небезпечну дорогу? Прецінь усякому хочеться добре пожити на світі, а тим більше опришкові.

«Наша робота – то переділидушшя. Сегонне ти жиєш, а завтра висиш. Тимунь я й маю нажитиси і за сегонне, й за завтра». Так відчував кожний, ставлячи ціллю добре попоїсти, випити, файно вбратися, щоб молодиці й дівчата мліли, – от головне. А там гайдамаки, усєкі йкіс повстанці. Воно треба, слова нема, треба бити панів, але ж би так, аби з того й єкийс хосен був. А то прийшов, запалив, усе добро згоріло – навіщо се?

В головах опришків те не вкладалося. Який смисл узяти й спалити, знищити стільки добра, а не дати покористуватися з того людям? Пропало за пусто-дурно, з димом пішло – а то би люди пожили.

Олекса відчував ті настрої братви й мусів сам собі признатися, що треба, конче треба тим настроям іти назустріч. Ватаги опришківченців, які будуть задовольнятися лише самою помстою, – такої ватаги, мабуть, і бути не може. Живий живе думає, а особливо опришок, людина, поставлена поза рамки звичайного життя, народ буйний, жадібний.

Треба обдумати, як то все зробити. А то ще два-три таких безрезультатних нападів – і хлопці розбіжаться. А тут думка така, щоби не тільки не зменшувати ватагу, а навпаки – скількимога її збільшити. Треба робити новий набор – а в ім'я чого?

От коли такий наймит бачить, що ходить засмальцьований, у сорочці-мазанці, воші годує, а опришок вбраний, як лялечка, нічого не робить, завжди веселий і тютюн завжди має. От зразу й видно всякому, в ім'я чого хлопці йдуть в опришки.

А скажи йому, що будеш тільки панів бити, але абес і дзерна, от йке є дзерно, не порунтав, то скаже: шукай охотніших.

Залізна конечність пхала Олексу до грабунку. Бачив, що треба йти назустріч інтересам хлопців, пристосовуватися до широти їхніх поглядів. Може, й стояв Олекса головою вище своїх товаришів, але сам багато не повоюєш. Тим більше, що Олекса думає про збільшення ватаги, про більший масштаб роботи. Щоб стати грозою міст, грозою не того чи іншого пана, а панів взагалі.

Словом, куди не кинь, а без грабунку не обійдешся. А зараз, то й поготів. Треба винагородити хлопців за бездобичну екскурсію, дати їм грошей і пустити трохи погуляти. Та й сам Олекса чув потребу морального відпочинку, скучав за малим своїм. Та й ватагу треба поповнити, а для того походити по краю.

Так був розпланував. Але подумав про малого Олексика й так захотілося бачити його зараз же, що об'явив хлопцям передишку на тиждень, а сам скочив до Ясеня.

Єлена давно вже в Ясені. Це село на самій границі, але вже угорське. Олекса порозумівся з биревом, платив йому доброю монетою – і сім'я мала спокій.

Взагалі назверх жила Єлена з хлопцем ніби спокійно, але це було тільки зовнішньо. Вічна самотність, вічна тривога, що ця самотність може стати хронічною й продовжитися до кінця життя; сум киненої жінки, жаль над безбатченком-си-ном – усе це в'ялило й сушило молоду жінку. В матеріальному смислі не бракувало їй нічого: Олекса постачав їй усе, давав багато грошей, дитину могла одягнути гарно, але ніщо то її не тішило, і все це вона віддала би за спокій душевний, за те, щоб Олекса перестав бути славним опришком, а був би звичайним собі ґаздою.

– Олексику рідний… Може-бес, кинув уже своє оте… Може, пішли би ми дес за гору, до Молдови ци де. Купив би ґрунтец та й жили би ми, єк люде. Нема вже в мене душі, нема в мене моці тото все терпіти. Дитина ростет, вибігне на вулицю, а хлопчішя: «У тебе гєді нема? А де твій гєдя? У тебе нема гєді…» Та й дитина прибіжит, плаче – а му кау: «Є, – кау, – в тебе гєдя, лиш… лиш нема…» Та й таки нема.

І плаче. А Олексі боляче. Ганяєшся, щоб чужі сльози спиняти, – спини лиш оці, рідні. І в той же момент чує, що вже не міг би так мирно осісти, маржинку кутати. Вже прокинувся смак до влади, до слави, що як іде селом, а всі зглядаються, шепочуть.

– О… О… Дивиси… То Довбуш… Довбуш, ади…

Або слухати легенди про самого себе. Як прийшов раз один із леґінів з дому, та й оповідає, що він чув у себе в селі, у Річці:

– Єк був, каут, дес такий пан, що у него люде робили від досвітку до ночі. А хто спізнив трохи, тому давав пан десік буків та й казав лізти на дерево та й там кукурікати.

І кукурікав там до полунне. А з полунне зліз, дали му шє десік буків – та й вілази знов, кукурікай до вечора. А на добраніч знов єму десік відрахували.

Терпіли люде, терпіли – та й пішли шукати Довбуша, може би, він єку раду, каут, дав. Шукали єго так лісами та дебрами, може, з місєць. А єк ізнайшли, то навколішках лізли до него, кресані в руках держєли та все просє: «Ой пане наш Олексо… Вступиси за нами – такого ми пана лихого маєм…» А Довбуш лиш ізрик: «Ігіт ід'хаті – я там си єв'ю».

Пішов Олекса до того пана. А в него дім мурований, слупи та й двері залізні – не боїтси він опришків. Стоїт собі пан на горі у вікні та й мірит до Олекси з рушниці. А Довбуш вийшов проти него, простєг отак руку до пана й говорит: «Ано-ко, стрілєй! Може, мнє трафиш…»