Розділ «Частина друга»

– Лиш не кажи там, при стаї, що я тут. Скажи – оден чоловік хоче видіти.

Жолоб запитливо глянув на Олексу. Причому тут така таємничість? І чому це Олекса не мав часу переговорити з Іваном дома й прийшов аж сюди «на полонину». І взагалі – чого він прибіг у такий невизначений час. Щось тут не так, але розпитувати Жолоб не вважав себе вправі й пішов викликати Івана.

Прийшов Іван. Відділився Олекса з ним убік і розповів усю пригоду. Іван слухав, кусаючи травинку. Не показував ні знаків здивування, ні знаків одобрення чи осуду.

– Так от видиш, нема мені тепер повороту в село. Я йду в опришки. Зберу собі хлопців, іких сам знаю, та й буду панів харатати.

Іван оживився.

– Панів? Се добре.

– Ідеш за мнов ув опришки?

– А чіму ні?

Оце була й уся відповідь. Коротко і ясно.

Олекса розпорядився в той спосіб, що оце Іван піде додому так, якби нічого й не було.

– Єлені скажи, аби нічо не боєласи – пан не ме ї чіпати. Я панові загрозив, та й він ме си варувати. І скажи ти, що я скоро зайду й тогди скажу, що має делінь робити. Так… Теперка ти. Маєш способитиси: єк уберя, єк зброя, зілє, куль – усего меш наготовити. Зілє й куль бери бирше, бо то річ потрібна. Най тобі Єлена даст шо продати, та й купуй зілє й олова.

Іван сприймав грядущу зміну свого амплуа цілком рівно-душно. Жодних трагізмів, жодних турбот, думок нічних, тривог сердечних… Сказав брат: ідім ув опришки – ну і йгім. Сегоннє? Най буде сегоннє. За тиждень? За два? Най буде… Навіть Олексу здивувала та легкість, з якою Іван пішов на таку кардинальну, на таку невиправимо цілковиту зміну життя.

– А Жолобові казав? – питає Іван.

– Нє…

– А чіму? Він би такий…

– Може. Але я кращих собі доберу.

– А кого саме?

– Ти не знаєш.

– Із нашого села?

– Ні. Жадного з нашого села.