Сиротливою купкою стояли жінки, бо зігнали їх на роботу, піти самовольно не можна. Дехто з гайдуків тікав.
Пан Болсуновський хотів було їм крикнути: «Куда ж ви? Зоставайтеся!» – але подумав, що це можуть витолкувати як боягузтво з його боку, а показатися боягузом перед женщинами він нізащо не хотів би.
– Повтікали. Ах ви, труси!.. Ну чекайте, я вам покажу…
І ходив по ґанку з рушницею в руках, кидаючи від часу до часу:
– Я не буду з ним довго… Крикну – стій! А як не послухає – бах, і конт. Але щось нема його. Мабуть, перелякався і тремтить.
Надаремно так думав пан Болсуновський. Жінки зашепотіли, показуючи на дорогу. Глянув і економ… І коли глянув, то одного погляду було досить, щоб оцінити, хто то біжить. Тепер би вже й тікати, позабувши і женщин, і сором, але куди?
То не тур казковий, похиливши рогату голову, ломить дерево під ногою, розбиває камінь копитом і піною росить траву. То не барс летить, витягнувшися в одну лінію, аж свистить повітря, мов від стріли, спущеної з нап'ятого злобою лука. То Олекса Довбущук біжить на криваву помсту. Він і не бачить, і не знає нічого – тільки ворога… дайте ворога…
Коли побачив скривавлену жінку – вся любов і весь жаль до цієї бідної женщини прокинулися в його душі. Він знав, що готовить своїм будучим опришківством Єлені велику пайку терпінь; він болів духом і хотів би заощадити їй хоч інших усяких болів – і ото якась сволота, якась мерза, панок нещасний насилує, кривавить… Голова закрутилася в Олекси – і він, нічого не взявши, з голими руками кинувся до двора. Біг із найбільшою швидкістю, на яку був здатен – а бігав він неабияк. Прив'язували йому колись хлопці довгу, в кілька сажнів, вірьовку до голови, і коли він біг – вірьовка натягалася ззаду, як струна, й стирчала рівно, мов патик, не похиляючися вниз.
Пан Болсуновський крикнув з ґанку:
– Стій, бо стріляю!
Але навряд щоб Олекса чув навіть. А хоч би й чув, то ні на секунду не спинив би бігу.
Болсуновський вистрілив. Зірвав кулею крисаню з голови Олекси. Мов дика звірюка, перемахнув одним скоком Олекса через паркан і вскочив у двір.
Пан Болсуновський, вистріливши, кинув рушницю, вбіг до хати й захлопнув за собою двері, встигши ще замкнути. Але не було замків перед Довбушевою силою. Він гахнув усім тілом, усією вагою в двері, й вони зіскочили з петель.
Почувся нелюдський крик, коротке шамотання – й за хвильку вискочив Олекса, високо тримаючи обвислий труп економа у витягненій руці. Кричав у нестямі.
– Я йду видси… Але най – скажіт панові – най не чіпаєт моєї жінки й моїх старих. Най варуєтси… Най не чіпає… Бо я си єв'ю тогди… Єй, чюєте?… На розум іскажит панові – най не чіпаєт… І я тогди не буду на него йти… А йк ме… йк ме з мої жінки й мої дитини си збиткувати – най кємуєт! Не ближтиси д'мені, бо кождому смерк!
Кинув трупа з розмахом об землю й трьома скоками був уже за двором. Видко було, як пігнав, пігнав додому. Рахував, видно, що нім організується погоня, він устигне озброїтися, ну а тогди вже нехай підступає, хто хоче.
Єлена тільки, як пішов чоловік, зрозуміла, що сталося. Вона вже знала, що як оце Олекса так побіг, то щось буде. Або його вб'ють, або він кого. Страшний біль оповив їй серце, коли усвідомила собі, що це, властиво, вона всьому виною. «Було би вмитися, скрити, прийти додому веселою. А може, най би вже той пан узяв що хотів, аби лише не руйнувати гнізда, аби Олексичок нічого не знав і був тут, дома, при мені».
Вся похоловши, сиділа і ждала. Хлопчика не було в хаті – отже, сиділа сама. Хотіла молитися, аби все минулося, аби Господь охоронив, заступив, але не могла поворухнути не лише рукою, а й думкою – і ждала, що от обрушиться скеля на голову, роздавить, розм'яжджить, перерве життя. Побачила, як біжить Олекса сюди, на гору. Хата їх високо, але Олекса не звільняє бігу й летить на гору, як би по рівному.
Все зрозуміла Єлена…
Але розуміла й те, що вона жінка гуцула, якому без зброї ходити не можна. З бистротою лані кинулася в хату, і поки Олекса добіг – винесла йому рушницю, пару пістолів, порошниці і головне – бартку. Олекса не міг говорити від бистрого бігу. Надівав на себе зброю. Поцілував жінку й сказав тільки:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Довбуш» автора Хоткевич Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 5. Приємного читання.