Розділ «Частина друга»

– Може, пан знає які «ягоди» та мені закомунікує?

– І овшім. От тут єсть одна молодиця…

– Як ся називає? Завтра ж буде моя.

– її чоловік називається Довбущук Олекса. Зрештою, не маю наміру ставати на куплєрку – то ж досить. Краще скажіть, як наші сіна цього року.

– Маємо вигляди, маємо вигляди, – і пішла звичайна ділова розмова.

Назавтра пан економ в число жінок, що мали йти на двірську роботу, вставив ім'я Єлени й загадав іще гайдукові, щоб конче була.

Гайдуки, які знали напруженість стосунків між «домами» Довбуша й Кшивокольського, переглянулися.

Єлена особливому натиску гайдука – «але щоб була конче» – не надавала особливого значення. Це був звичайний додаток до всіх панських наказів. Хоч і чула, що новий економ вибирає собі молодиць до покоїв, то це її не лякало. Була певна, що без жіночої згоди в таких випадках нічого не буває. А як сама йде – ну то вже таке…

Коли прийшла до двору, їй зразу ж сказали, єхидно по-смішковуючись, що кличуть до хоромів. Йойкнуло, правда, серце, але не боялася. День божий і людей тільки надворі… Увійшла – одразу ж клацнув замок. Настрашилася, але ще не зовсім. І тільки згодом почули люди шалений крик, брязкіт скла. У розбите вікно лізла Єлена, а її тяг назад осатанілий економ. Люди стояли непорушно. Ніхто не кинувся помогти, порятувати. Вся порізавшися, вискочила-таки Єлена, впала, підстрибнула й побігла до хати, лишаючи криваві сліди за собою. Пан Болсуновський, розхристаний, лютий, вискочив на ґанок.

– Чого стали, вилупивши очі… псам вашу маму! Марш мені до роботи!

Старший гайдук покивав головою. Чомусь спитав:

– Чи Олекса був дома?

– Був дома, – понуро сказав гайдук, що ходив кликати Єлену.

– Ну, тоді тікайте, пане, і то скоріше.

– Хто?… Я тікати? Перед ким?… Перед хлопом вонючим? А не діжде він того!.. Та коли він насміє лише наблизитись до двора, я його застрілю, як собаку… Але він не посміє… Бо він знає, що у мене зброя… От я зараз…

І побіг до покоїв. Гайдучня, перешіптуючися, переглядаючись, почала розходитися. Не цілком, а так – щоб і бути, і не бути. Щоб і бачити все – і зостатися на боці на випадок чогось.

– Куди ж ви? – пробує спитати старший. – Адже Довбущук туй-туй прибіжить.

– Ще прибіжить чи ні, а робота стоятиме…

– Як він прибіжить, то й ми прибіжимо…

І коли пан Болсуновський вибіг на ґанок із рушницею в руках, то в дворі вже було майже порожньо.