Розділ «Частина друга»

– Жди мене… я си єв'ю… – і побіг у ліс.

Скакав через каміння, й за ним ледве встигала бігти його тінь. Ломився без дороги, бо внизу, уже видко, гонять гайдуки. Що кричать – не чути, але видно, як розмахують руками й показують на ліс.

Олекса не оглядається – до лісу би… тільки до лісу…

Стала коло вориння Єлена й дивилася. А то бігло від неї, тікало від неї її щастя, і спокій, і теплота родинного життя. Бігло, тікало й лишало по собі тугу, сльози й вічний біль. Гнала би за ним, доганяла. Кричала би: «Верніться, мої золоті дні! Вернися, щастя моє і спокою!..»

Не вернуться… пропало… все навіки пропало…

Застогнала Єлена й обвисла на воринню непритомна. Прибіг малий Олексик, торгає…

– Неню! Неню!.. Шо нічо не говорите?…

IV

Отаке-то трапилося нараз. Звалилося, мов цеглина на голову.

Думав підготувати Олекса свій перший виступ, обставити декораціями, дати освітлення бенгальське, і хоч не так розпочати, як марив Кралевич, а хоч приблизно. І от – нічого з того…

Опинився сам у лісі, без даху над головою, вже одразу як злочинець, вже одразу як переслідуваний. Сам… Один…

А де ж товариші по зброї, де повстанці? Де оті всі будучі Верлани, Медведі, Гриви? їх треба ще шукати – але як? Як тепер прийти до того чи іншого й почати кликати до ідейного протесту? А він скаже: «Ото-то… Доки самого не припекло, доти й ідейного протесту було не треба… Ех, голубе. Всі ми однакові!..» Розбивалося все. То би приходив гордо до будучого свого підлеглого. Казав би свої умови й кінчав би фразою: тільки при додержанню тих умов я приймаю тебе до ватаги. Мені не конче в опришки. Доберу хлопців, яких сам схочу, – піду на роботу. Не доберу – мене з хати ще ніхто не вигнав: вертаю д'хаті й ґаздую.

Тепер не те. Прийду я його вербувати до своєї ватаги, а він мені скаже: «А чому ж оце ти мене вербуєш до своєї ватаги, а не я тебе до своєї? Чому ти так одразу сам оббираєшся мені в начальники, коли я такий само гарний, як і всякий інший. Чим ти так уже проявив себе особливим, і взагалі що ти таке? Пастух свинячий, та й годі…»

Ішов лісом без дороги – і так бездорожні мислі гнітили голову. Нараз став: «Куди я йду? Справді. Погоні вже не було, значить, я не тікаю від погоні – так куди ж я справді йду? І де я буду ночувати, що їсти й взагалі що робити? Ну, ночувати, очевидно, у лісі – це не первина. А їсти?»

Рішив піти на пасовисько, до батькових овець. Батько Олексин був такий бідняк, що не мав навіть своєї хати і жив у комірнім. Овець було трошки, й ото їх разом із іншими людськими, разом із вівцями жителів сусіднього села Марківки пас вівчар Олекса Жолоб на громадськім пасовиську, яке поміж собою печеніжинці називали згорда – «наша полонина».

В усякому разі, у колибі у Жолоба можна попоїсти й набрати харчів на дорогу. Роздивившися по ситуації, можна й перебути кілька день, нав'язати зносини з селом – Жолоб же не видасть. Але там, на пасовиську, можуть бути й інші люди. Треба заходити обережно.

Олекса вжив усіх полонинських прийомів, аби зайти непомітно й не збудити собак.

Пощастило: Жолоб пас окремо й до нього легко було підійти.

– Ов! І ти тут, і Йван тут, – стрів Жолоб фразою. Олекса стрепенувся. Іван… Брат… Як же це про нього забув Олекса? Та от же тобі вже готовий перший опришок. Правда, Олекса ніколи про те з братом не говорив, але був певен, що й говорити зайва річ – Іван буде згоден, це ж певно. Взагалі традиції сім'ї були такі, що намовляти довго на опришківство не приходилося. Іван був молодший від Олекси, але не на багато літ. Теж сильний і смілий, хоча в усьому уступав братові. Любив гуляще життя, тому не женився досі й жив при батькові.

Олекса дуже зрадів братові. Просто так, морально: по великій, відчутій самотності своя, рідна людина. Потім вважав цю стрічу за добрий знак. Попросив Жолоба закликати брата сюди.