Розділ «Частина перша»

Так і тому, хто вірить. Вдарило його життя, страшно стало жити… «Господи. Де ти?» – «Я тут, дитино моя. Не бійся нічого…» І оросить теплі сльози вдячності, серце перестане тріпотітися.

А той невірний – кого закличе і кому повірить біль свій і розпач свій? Крикне слово призиву, а пустка лише розрегочеться луною порожнечі, дихне диханням запустіння, павук протче непрозоро-темну завісу свою…

Холодно, сумно тоді, Олексо… І страшно. Сам-один стоїш на високій горі й думаєш, що варто вітрові трохи дужче дмухнути – і злетиш ти у пропасть і розіб'єшся об камінь.

Тому, сину мій дорогий, не вгашай вогню. Єсть Бог, нема Бога – нехай се не тривожить твоєї душі. Тепла, тепла не викидай із серця, а решта все дасться вам. Будь таким же прекрасним у невірстві своїм, як був у вірі – і благо ти будеш. Нема Бога – так тому й буть. А як він єсть і буде судити тебе на своєму суді – простить він тобі, всеблагий, невірство твоє і оселить в хоромах своїх.

Гарно говорив сапогівський єгомость, але відповіді точної, в одному слові, так-таки й не дав. Зрештою Олекса й не потребував її. Запит, звернений до священика, то була, властиво кажучи, лише формальність, бо відповідь дано було давно – в перший же момент сумніву. Але то все для себе. Назовні все зосталося по-старому. Олекса розумів, що невіру в чорта можна демонструвати на людях, але невіру в Бога краще зоставити в самому собі. Тим більше, що зараз же після цього поставало питання: ну добре, Бога нема, чорта нема – а що ж є?…

Нема нічого. Так як же так? І думка знову упиралася в тупик. Гуцул усе заселив. Навіть до порожньої стаї на зиму послав жити мару. І от тільки небеса, такий величезний простір, де були обиталища такого великого і всемогутнього духа, мусили б нараз зостатися порожні. Це якось не пасує… Поодиноко все заперечувалося, а як звести разом докупи – свідомість не пускала далі. Не мирилася з порожнечею…

XXX

Про Бога більше розмов не здіймалося, але були інші питання, в яких чув Кралевич, що так само Олексу зачіпає з самої глибини й перевертає там щось таке, що, здавалося, було вже вияснене й здане в архів. Навіть знайомство з Довбушем почалося з того, що отець Кралевич збирався доказати гуцулові безглуздість повстань. Але коли попробував це доказувати, побачив, що у нього немає абсолютно аргументів, а ті, які єсть, Олекса збиває навіть не рухом, а щиглем якимось. Деякі аргументи, посилання на історичні приклади Кралевич навіть і не висував, бо бачив безцільність і волів за краще передивитися власні постулати. Показалося, що треба дещо перецінити, що вартість повстань міряється зовсім не ступенем їх удачі. Коли оповідав Олексі про історію України й безконечне число її неудалих повстань, мусив зробити висновок, що все ж це знаменувало живу душу народу, його волю до життя.

Що не побідив, що впав у титанічній боротьбі – ну що ж… то воля Господа. Але видно, що не хотів гинути… І зараз ідуть повстання там, на Поділлю, Волині, Брацлавщині. Хто знає, який буде результат, але, в усякім разі, це зло вже-таки показує, що люди живуть, чогось прагнуть, не задовольняються сьогоднішнім днем і його умовами. А у нас? Тиша і мертвота. Мовчить народ, мовчить духовенство, а агресія польська зростає…

– Ти певно не повіриш, Олексо, як глибоко вже пустила коріння полонізація в нашім народі. Маріка Деркачева, жінка тут одна, зав'язує зрізані нігті у вузличок. Я знаю, що ото у них за повір'я, але питаюся: «А пощо, – кажу, – ґаздинько, ви ото ховаєте?» – «Аякже, – каже. – На суді ме питати Бог кождого за ніхтями: «А гдзє твоє пазнокцє…» Розумієш? Розумієш, Олексо? Вже Бог буде говорити до гуцулки польською мовою. Бо то пан Бог, тож мусить і говорити мовою панів. Куди ж іще далі?

Кралевич тер собі лоба й нервово ходив по хаті.

– Як я се почув, то мене мов каменем в лоб ударило. Се ж уже кінець. Це вже смерть. Якщо ми втратимо народ, простий народ, при чому ж ми тоді зостанемося? При отій купці отої нещасної духовної братії? Бо панки наші, ніби русини, то ж запроданці. Най нас завтра завоюють китайці, то вже післязавтра панки-русини будуть говорити виключно по-китайсь-ки й казатимуть, що то власне їхня питома, прадідівська мова…

Ні… Народ! Тільки народ, простий народ – ото наша основа, наша підпора, наша надія, наше все. А народ темний, несвідомий. От я певен, що навіть ти не зовсім мене розумієш і не бачиш трагізму в тому, що баба Марина змусила пана Бога говорити по-польськи. Бо ти теж несвідомий. Держишся руськості, держишся свого обряду, але не знаєш, чому се так і навіщо тобі придалася і руськість твоя, і обряд.

А втім… ти і закони природи знаєш несвідомо, а тобі добре з тим… Може, краще несвідомо тримати, ніж свідомо втратити, як наші усі світські пани. Зрештою… Я вже сам не знаю, що думати: чи просвіщати вас, чи ліпше нехай ви зостанетеся вічно консервативним резервуаром народних скарбів. Бо почни вас просвіщати, то ви зараз тікаєте тут до поляків, там до росіян. Цивілізованих русинів наче нема ж на світі.

Особливе враження робили на Олексу описи козацького періоду життя українського народу, і чомусь найбільше – морські походи козаків. Олекса зроду не бачив моря, як не бачив ніхто з його рідні, з його села, десятків сіл доокола. А тепер він бачив його на картинках, що знайшлися у єго-мостя, а головне – чув у живому оповіданні.

І обидва вони захоплювалися: і той, хто оповідав, і той, хто слухав.

– То би мені з козаками, – виривалося в Олекси. Безліч питань виникало.

– А чімунь запорожці не йшли суходолом? Таже Турція о, під боком. Перебрів Черемош – і маєш Турщину. А я і не знав, що орда таке лихо робила нашому народові. А татари теперка є? А Січ Запорозька? А чому тепер не підой-маютси?

– Чому не підіймаються? Підіймаються і тепер. І зараз, як оце ми з тобою говоримо, на Поділлю, на Волині, Брац-лавщині йдуть повстання.

– Ой га!.. Таки зараз? А то далеко?…