Розділ «Частина перша»

Перша ж фраза, перший запит їмості стрясли вже Єленою до дна, і вона, захлинаючись й поспішаючи, мовби треба було все сказати в одній мінуті, зразу розкрила перед цією чужою жінкою усю свою душу.

– Йой, їмостечку файні, Бог би вам життя примножив, що ви такі добрі, та й єгомость, чоловік, ади, ваш, видев, добрі, – лиш що вно си готуєт, до чого вно йдетси?… Не знаю, ци смію я так говорити, лиш доків не ходив мій Олекса суда, дотив був людина йк людина. Ґаздував, єк си належит, і межи собов ми сумирно жили. Бінно, але супокійно. А йк зачєв ходити, ік зачєв – йой!.. Що вни тут говорут? На йке єгомость го навчєют?…

– Бідна ви, жінко… Єгомость на лихе ні на що чоловіка, чи вашого, чи якого-будь, навчати не можуть. Єгомость – то людина високих наук, великого розуму…

– Я то знаю, знаю… Лиш коли вни такі… такі розумні – на йке їм такий простий гуцул? О чім вни можут говорити вба? Тоже кінь до конє, віл до вола…

– Голубочко… Я не знаю, о чім вони там говорять, бо я свого чоловіка не розпитую.

– І я ні, – тихо вставила Єлена.

– Лихого нічого єгомость навчити не можуть, але… Але у кожного є своє. Єгомость – то така людина, що не думає о собі. Він хотів би, щоб всім людям було добре. Він хотів би свободи нашому народові, щоб наш народ був свобідний, щоб панщини такої тяжкої не було.

– Во-во-во-во!.. І мій так само. Лиш мій каже, аби цалком панів не було. А я му кау: ци ти самий світ переробиш? Ци пани лише у нашім краї? Вони усюди… Єк світ світом були пани й будут. Не ми то встанов'ємо, не нам і змінєти.

– Так, се правда ваша, ґаздинько… Але знову ж, як то повідають, під лежачий камінь вода не тече. Я теж сама невисоких наук і не знаю, як там по книгах виходить, але кожний народ бореться за свою долю. Нас посіли ляхи, то наш народ от уже двіста, може, літ усе бореться проти ляхів.

– Най си боре, хто хоче, лиш чому вни мого Олексу чіпают? Я світу не збізую змінити – та й що мені з того.

– І то правда. Але якби ми усі зіклали руки, то ляхи геть би нас посіли.

– Бог си заступит…

Їмость нараз піймала себе на тому, що вона обернулася в якогось агітатора й от розагітовує оцю просту жінку. Вдарило порівняння, що от тут, у цій кімнаті, відбувається якась паралельна дія, як там, у другім покою, з чоловіком цієї жінки.

Свідомість, що сапогівське супружество «охажує» печеніжинське, кинула в краску їмость, і вона замовкла відразу.

Зрештою не знати, як там, у тім покою, а тут агітація мала незначні скутки: жодній агітації Єлена не піддавалася. Вона твердо знала одно: що вона мусить спокійно жити із своїм хлопчиком і чоловіком. Все, що сприяло тому лагідному життю, – то було благо, все, що перешкоджало, – було зло, з яким треба боротися всіма силами.

І Єлена боролася, закликала до тої боротьби і їмость:

– Таже ви вчені, ви, видев, і савтиру цілу, може, прочитали, то ви би йкос зговорили з вашим єгомостем – най мого Олексу облишут. Єк їм уже так треба, то най єкого єнчого знайдут. Є такі, що не в мирності межи собов жиют та вна би рада го зі світу спрахтити, а він ї. То з тих най берут собі єгомость, до чого їм там тра… А ми ж то жили, єк у церкові… Усі нам завидували, що тихо у нас так, миром… А тепер… Що си діє…

– А тепер що? Він із вами погано обходиться? Він вас б'є?…

– Нє… того не скажу. Він лагідний, він іщє ласкавіший до мене, йк був, лиш… чюю я, чюю, що то перед єкимось кінцем. Шос навалюєси на мене – а не знаю, що й видкив… Відбила би, боронила – лиш не можу знати, хто мій ворих. Єкби знала, що єгомость…

– То що?… Що тоді?