Розділ «Танька»

Такий же голод відправив і Боба від проспекту Перемоги, примусив повернути на Гоголівську, де він мало не з півгодини втішався старовинними особняками, вершиною його уяви про столицю, і, як молоде лоша, подався нагору, в напрямку Артема, під’юджений голодом, втечею і всім разом. У японському ресторані циганський барон проковтнув масними губами останній шматок суші, сьорбнув помаранчевого соку, «справжній напій для мужчин», і зачудовано подивився на світ. Мама Еріка в цей час лежала на шовкових простирадлах, сама у синій шовковій сорочці чоловічого крою, так, щоб було видно її міцні хлопчачі ноги; над нею схилився жагучий брюнет, з модною триденною щетиною, вологими очима гомосексуаліста, сам зляканий таким поворотом подій, і поїв смердючою рідиною Еріку з простого готельного слоїка, чого вона, звісно, стерпіти аж ніяк не могла. Еріка надувала губи, мов бурундук, фиркала: «Тобі ж було сказано, пуся, принести гарну чашечку…» – «Я лиш встиг, золотце, принести простирадла». Мама Еріка займала цілий поверх готелю зі своїм коханцем і прихильником мистецтва Леонардом Валєвскі. Копією того самого. Приємна спадковість. Так вибудовується генеалогія. Лео, витончений поціновувач східної кухні… У той же час Петро Накопич, голова детективного агентства, облизував рештки ліверної ковбаси зі сковорідки, мирно трусив черевом, що горизонтально піднімало зелену формену сорочку, в якій він, видавалося, і народився. Його погляд, відсутній і блаженний, сизого, майже білого, як у переляканого, кольору. Буде помилково вдаватися у подробиці того погляду, що прозирав Софіївську площу з висоти мансарди будинку за номером 44 на голубів, які кублилися на сонячній плямі перед пам’ятником Богдану Хмельницькому. Ковбаса – предмет матеріальний, а тому він мучився її відсутністю. Але тут парку тишу покрило совєцьке рокотіння чорного телефону. Диктина, до якої телефон був нездарно прицвяшений, вібрувала і видавала гуркіт щонайменше на кілька децибелів більше норми людського існування. Петро Накопич не вставав, чекаючи, коли генріка в його домі закінчиться, але так і не дочекався. Дзвонили детективу не часто, а тому він звівся на ноги і зволив пройти двометровий простір до диктини з наліпленими вгорі білими папірцями телефонів.

– Альо, я хочу чути такого-то… – заверещало з трубки, шукаючи, видно, у записнику чи в голові чудернацьку назву оного суб’єкта.

– Петро Накопич, – відрекомендувався детектив.

– Ага. Ага, – знову рявкнуло у слухавку. – Ти-то мені і треба! – видало і загрозливо замовкло.

– Чим можу служити? – видавив із себе, наче ліверну ковбасу з плівки, Петро Накопич.

– Ти, сучий виродку, будеш мені служити, а не то я сало спущу з твоєї сраки, – дивно прогарчало у слухавку.

– Прошу, – покірно сказав Петро Накопич, бо людиною був вихованою і ледачою. А сам подумав: «Напевне, важна птиця». Просто через свою поміркованість він інакше подумати не міг.

– Чого мовчиш, Петро Копович? – продовжувало рявкати генеральським голосом у слухавці.

– Я слухаю.

– Дивись, щоб не оглух! – видала слухавка і надовго замовкла.

Звісно, як ми здогадалися, то був Митрофан Рудківський.

Пан Хачос і пан Рафа тяжко товкли асфальт ногами, що намагався вискочити з-під ніг. Пан Хачос навіть ґречно нахилявся, аби притримати стрічку, щоб по ній пройшов уперед пан Рафа. Так вони і рухалися навперемінку, ігноровані правоохоронними органами і суспільством узагалі. Вільні люди цього світу. Нарешті вони зупинилися, повертіли головами, оглядаючи з таким виразом навколишніх людей, наче банку зі скліщеними скорпіонами.

– Нам ще далеко, пане Хачос?

Пан Хачос подув на руки у червоних водянках, відкашлявся і з достоїнством сказав:

– Треба подзвонити до Бога, пане Рафа.

– По-любому, напряму.

– Напряму, без всякого, – підтвердив Рафа.

І пан Рафа почав дзвонити у небеса. Ця езотерична процедура заскочила їх зненацька: визнання суспільства нарешті прийшло, і міліціонери потягли їх до ментовоза. Так вони й очуняли у гунявому випарі ацетону і горілки серед собі подібних у Лук’янівській мавпярні.

Тато й мама ходили взад і вперед. Думок у їхніх головах не було, але вони, напевне, рухалися за курсом. Їхні тіла пропливали у дзеркальних відблисках підлоги, і вони зупинялися, щоб подивитися собі під ноги: пересвідчувалися, на яку частину тіла вони наступили. В очікуванні чогось неймовірного приходить казна-що. Саме зважаючи на великий досвід, тато й мама мовчали, очікуючи на батьків пана Рафи і пана Хачоса. Нарешті вони з’явилися, бо такі люди з’являються і гріють присутністю, і попливли морем дзеркальної підлоги, загнувши таким робом лишнє коло, кокетливо ковзаючи підошвами, і зупинилися перед батьками Тані Рудківської.

Короткі кивки, короткі слова. Мовчанка – золото. Всі неначе води в рот понабирали.