Розділ «3. Альфа й омега»

– Піди трохи охолонь, а я побалакаю з красунею, – говорить вона.

Тоцький повзе до виходу, де його підхоплюють під лікті Костя і Боря. Боря і Костя. А у мене в довбешці, що гуде, як високовольтний стовп: Альфа й Омега. Засопливлена пика Ростислава.

Насправді з Алексом ми познайомилися трохи інакше. А можливо, воно так і було, гадаю, що він має рацію. Бо мені видається, що знала його все життя. Запах шкіри, нехитрі звички, лукавинка в тріснутих несосвітенним болем очах. Я знову повертаюся до Тоцького й Одноокої Мами. Без них нічого не було б. Якби не було нас, то не існувало б і Тоцького, і Одноокої Мами. І всієї тієї погані, що лазить на екрані життя восковими фігурами. Так, я роблюся частиною Алекса і починаю думати, як він.

Одноока Мама наказала мені повернутися до Тоцького. Ми сидимо на кухні і мирно сьорбаємо чай. Як дві подруги.

– Ти повернешся до Тоцького, але тільки для приманки, – Одноока Мама грубо викладає план. – Я можу обійтися і без тебе, але саме проблема в тобі. Пам'ятаєш той циганський общак. Він дійсно існує. Ні, тобі не треба випитувати, де він. Я все знала давно. Чому рячишся на мене, мов колгоспна дурочка? Це твій посаг… Твоя перепустка в інше життя…

– К-х-м, – кашляю.

– Ніколи не запитуй, чому робиться так чи інакше. На все є відповідь. А на відповідь тисячі запитань. Дурнувате покоління, – вона куйовдить мені голову, як я Ростиславу.

– Решту я зроблю сама. А ти довершиш діло до кінця. Забереш посаг, милого і вшиєшся під три чорти. Тільки не тягни з ним сюсі-масюсі. Тоцький не такий, як той Тоцький, а ватага патлатих житомирських циган мчить на космічній швидкості до столиці. Золото, камінчики він ховав з Фармагеєм у картриджах…

Мене розпирає зі сміху, навіть стіни сміються. Але я утримуюся і кричу:

– Тоцький, хочу масаж, солярій і ванну з шампанським, – закидаю шалика, наче примадонна боа, і вшиваюся з квартири Одноокої Мами, під руку з Тоцьким.

– Якого милого? – запитую на виході.

– Дурепа, хіба їх мало, – Одноока Мама сміється гортанно, нахабно, від чого Тоцький робиться маленьким. Мов горобець, і зараз вилетить у прочинену кватирку.

Зимова столиця ще більше нагадує провінцію якоїсь імперії. Тоцький муркоче і гладить мені руку. Потім кривить ротика.

– А чим… Чим це від тебе так смердить?

– Сракою, – відповідаю.

Тоцький глухне. Тоцький задоволено гигоче.

А потім час зупинився. Дивина, але дні стали гумовими, гуняво непроникними. Ми живемо відчужено: дід, баба, я. Дід доходить від чахотки. І я виписала йому доброго лікаря, але звільнила, надававши по писку. Він тільки далі заганяв старого в могилу. Нехай сам туди сходить, а не з допомогою якогось урода. І тільки пощез Ростислав. Зник, як і його ідея. Найреальніший чоловік у моєму житті і цій історії. Втрата тисячі баксів звела його з провидінням. І таке буває, думаю я зараз. Усе повернулося, і світ тюряги, що за вікнами, зараз нічим не відрізняється від нашого діда з бабою кубла. Всі говорять, що треба лишатися людиною, любити ближнього. Як? Раком? Боком? У рота? У позі дев'ятки? Із садомазохістським кнутом? 3 ящика тарабанить несосвітенний бред. Я почала читати і на дзвоники Тоцького відповідаю, коли заманеться. Зараз я виходжу з ним у світ. Але виходити не дуже хочеться. А потім… Потім мені сняться безмежні простори води і міст. І той чоловік… Все було загальмовано… повільно і звично. І нічого не хотілося, наче знаєш, чим усе закінчиться. Як казав Ростислав, доки прийде Христос, нам треба міцно попрацювати. Як? Кайлом? Передком чи задницею? По-моєму, життя вибиває з тебе стільки гівна, що встигай за собою прибирати. Ото вона і є, безкінечна марудна робота.

А потім опера. Хор англійських хлопчиків. Цього Тоцький не міг пропустити. Туди ще таких слинявих наперлося. Він пітнів, рвав куценькими пальчиками комірця, бідака, лапав мене за коліна. Коліна у мене гострі. Майже хлопчачі. Я спустилася до буфету і виглушила велетенський фужер червоного вина. Запитала у бармена, а чим різниться запах із жопи у жінки від запаху у мужика. Він задумався. І не відповів. Налив ще сто грамів першокласного коньяку. Ми разом випили. Він тицьнув мені телефон. З барменами у мене завжди складалося. Якщо все буде о'кей, то знайду собі на старість бармена. І тут я побачила на тому кінці свою старість. Облізла лесбіянка в боа, з манірними порухами. Блін, колишня кінодіва. Я показала їй язика і замовила ще сто коньяку. Згори овації. Як грім у каналізаційних трубах. Хлопчиків! Зараз не кожен любить хлопчиків, розмишляю я. Раніше, от з десяток років тому, то точно. А нині дозволяють собі. Англійських. Італійських. Китайських. Гермафродитів. Кентаврів. Корів. Биків. Дірку в джакузі. Я вже п'ю в підвалі з технічними працівниками і танцюю канкан у вечірній сукні за двадцять штук. І ось я вже на тому кінці міста, в авто Тоцького, якийсь мудак хропе на сидінні. Я дивлюся на годинника і констатую, що кінець року. Сьогодні кінець старого року.

Потім усе склалося не так, з вини Макса і Лу. Але життя не плівка, що можна перекрутити назад. Хоча неприємності настирно повторюються з року в рік. Мов клони. Хіба справедливо? У Тоцького я застала тільки його голову. Я ще провела з ним старий рік, виглушивши стаканюру віскі. А далі я зустріла Алекса. До цього все сказане правда, підписуюся, якщо не кров'ю, так самі знаєте чим. Ми повторюємося самі, як у галюцинаціях Алекса. Я кохаю його і можу дати відповідь чому. Він такий же неприкаяний. Мало, то спробуйте подолати земне тяжіння. Вам під силу взяти себе за патли, піднятися і подивитися на себе, як на кусок лайна.

Ми живемо у нашому великому домі, майже безмежно щасливі, бо ніхто нам не заважає, окрім моєї Алли. Напевне, необхідно при народженні дітей убивати матерів, ну, якщо вам це не подобається, щоб ви не впадали в істерику, відправляти на якийсь острів у Тихому океані, де б їх жерли червонопикі людоїди. Як вам така версія?