Розділ «3. Альфа й омега»

– Клаще не тлеба.

– Чого і що не треба, Ростиславе? Що ти тут мені мізки париш!

Він підсідає без дозволу до мене, я чую, як у нього вібрують ніздрі, вдихаючи жіночий запах.

– Це сьома книга Мойсея, яку мені плислали з Амелики.

– А є така?

– Є.

– Тоді давай, чеши, пацан, далі, – затягуючись говорю, а сама думаю: аби дала йому, то, напевне, в його мізках і його макітрі взагалі коротнуло б, і він би, гляди, не збивав шпигунів з дахів цеглинняччям, а зробився б, хоча б у найгіршому разі, генералом де Голлем, а ні, так задрипаним філософом. А його, бідака, дивись куди понесло. Ану ша, подруга, далеко зайшла. Чому ти вріпила в голову, що клепки у нього з-за тебе повибивало? Просто подобаюся йому, а клепки полетіли у нього давно.

Ми надто мало живемо у цьому світі, щоб до кінця зрозуміти його, але досить для того, щоб він тобі остогид. Днями, не відповідаючи на телефонні дзвінки Тоцького, я ходила і заглядала в обличчя людей, що потоками виливалися з дірок своїх сховищ. У них на обличчях просвічувався осяйний кінець. Смерть не може бути нещасливою. Від одного лиха до іншого – ось що наше паскудне життя. У Ростика течуть сльози, і холодний вітер обдимає його зсутулену постать. Початок осені. Початок суму і радості, бо тепло скоро поглине холодна крига. На вулицях свято. Свято кипить. Потоки людей, потоки води, потоки селю – скоро все перемішається, і тут нічого не лишиться, навіть дохлої риби. Що зі мною трапиться після цього останнього карнавалу, влаштованого невідомо ким, нами, Богом чи вічною його карикатурою, мене не обходить. Як не обходить Алекса, як не обходить Ростислава, що стоїть на греблі, підставляючи під вітер сльозаві очі. Якщо ці не можуть жити, то хто тоді повинен… Альфа і Омега. Так сказав Ростислав. Початок і кінець. Я з собою нічого не візьму з цього світу. Нічого. Сонце буде сходити над мертвими водами, а я, слава Тобі, нічого вже не бачитиму. Ми надто мало живемо, але встигаємо прив'язатися до вигаданого і до неіснуючого, що хворобою засіло в наших підкірках, і вибити ту почвару неможливо. Але все життя, моє коротке життя, не зачепилося корінням за цей яскравий дивовижний світ. Так, я покидаю його, майже нічого не знаючи, сліпим дитям покидаю я його… На екрані якась дамочка годує свого песика, потім Хрущов, Кеннеді, обдовбаний араб стріляє з вежі по натовпу, чорні квартали задихаються в ще чорнішому диму… Ще там, у чорта, що… міста падають, як доміно… Клац… Ще якась тягомотина… Та-а-к, у цього життя, нашого життя, гадаю, оптимістичніший кінець, ніж у тих, хто лишився на екрані, поза…

Я трушу головою. Який, у біса, Алекс? Я намагаюся дістатися кутка пам'яті. Але там виключили світло. Провалля, холодне фіолетове провалля. Благе обличчя Ростислава.

– Ти мене слухаєш? – перепитує він.

– Так.

– Коли я читав книгу, цю книгу, мені влаз плийшла думка. Лозумієш. Звести всі лінії в один вузол. А потім, – він махнув рукою руба. – І лозрубати.

Ростислав розвернув ватман.

– Що це? – запитала я, засмалюючи чергову сигарету.

– Це план пелеходу…

– Якого переходу?

– Туди, – і він тицьнув пальцем догори.

– Не валяй дурня. У мене болить голова! – закричала я, що бувало дуже рідко, а нині досить часто повторювалося. Від цього все навколо зробилося смішним та мініатюрним, наче справді вуличні казкові вежі перейшли до цього гробосховища. А Ростислав уперто став роз'яснювати. Я втикала у тєлік, упіввуха слухала, нічого не говорила, смалила цигарку за цигаркою, так, що коли він закінчив базікати, у кімнаті ледь було видно наші обличчя. Ростислав почав спочатку плутано розказувати про часові пояси, про магнітні пояси, про біологічні цикли. Коротше, всю ту байду, що задвигають по ящику новоявлені пророки. Нарешті він дістався основного. У архітектурі є великі недоліки. Ага, вставила я свої п'ять, нарешті дійшло, моєму дідугану ніяк не дійде, та й пізно. Мовчи, перебив він мене. Кожна будівля уособлює епоху. Всі великі наші водосховища схожі, мов близнюки, з усіма недоліками і недобудовами. Якщо провести пряму лінію по всіх недоліках, то вона скрутиться в один вузол. Лишається одна точка, всього єдиний поштовх зіллє всі моря і ріки в одну велику стихію. І все. Цьому паскудному світові прийде кінець.

– І ти знаєш цю точку? – запитала я, продовжуючи давитися тютюновим димом.

– Так, – Ростислав позгрібав усі папери і вийшов. Ні, обернувся в проймі дверей. – Коли у тебе нічого не вийде, тоді звелнешся до мене. Хлистос сказав: я Альфа й Омега. Початок і Кінець. Все належить йому… – І вийшов.