Розділ «2. Крила ангелів»

Яжевський підповз рачки, солодкаво закрив очі і почав смоктати зелений, у шоколаді Лошен, стручок Тоцького.

– Ого! У тебе досвід! – загуготів несподіваним басом Тоцький. – Ти справжня еліта. О! О! О! Тільки не дай мені кінчити, о, не дай… О!

Потім Яжевського, заляпаного спермою, з розірваною задницею, з напівблаженною либою на устах, знайшли Макс і Лу. І втопили в чані з шоколадом Лошен. Тоцький навіть потоптався по ньому. Його труп, весь у рожевому шоколаді, з висолопленим синім язиком, витягай безволосі дівчатка і пройшлися у три заходи. Дівчатка стрибали на ньому по-офіцерському, зі знанням справи. Хлопчики брикали на стручкові, мов на арфі. Більше у цих спаскуджених дітей нічого не виходило.

Тоцький випустив фонтан шоколаду з повних губів і голосно перднув. А нафтовий король, якому кілька ліліпутів намагалися запхнути гофрованого пожежного шланга, кавчав, наче у сільському нужнику, і намагався повторювати слова пісні своєї дружини, кліп якої з драбкуватими арабами на вершині піраміди Хеопса прокручувався у нього перед вибалушеними очима. Так, шланг пхали прямо в задницю і закачували туди шоколад. Мидзатий міністр внутрішніх справ протер окуляри.

– Як його… – справився міністр. – Ба… Бабай?

– Ага, – в один голос відповіли ліліпути і почали розкладатися, мов російські матрьошки. Макс і Лу. Чисті і новенькі. Одноока Мама засунула пальця в очницю, пошукала протез, схаркнула.

– Але треба узгодити з сусідами ціни, – діловито прогаркавив міліцейський міністр.

– Шо-о-о… – рявкнули Макс і Лу, смиконулися, і шланг ледь не виліз через горлянку нафтового короля.

– Ми не знаємо, скільки нафти влізе в цю задницю. Ціни-то непомірні. І ми маємо поважати сусідів. Соціалізм-то прийшов від них, – запально продекларував міністр, натягуючи окуляри на носа.

– А нам похєр! – відповіли Макс і Лу, витягуючи глоки.

– Я вас, шановні, відправлю в Донецьк сіль рубати, – міністр пошкодував, що не носить мундира, швидше за все.

Тоцький, одягнений в чорний шкіряний для мазохістів костюм, пройшовся і заглянув у вічі нафтовому королю.

– А ми ж дружили… Так, ми дружили, – повчально сказав Тоцький. – Качайте, хлопці, бо завтра він нам закачає.

– Так, – згодився маршал, намагаючись сховати хєр, що стирчав.

Макс і Лу витягли гофрованого шланга із задниці нафтового короля. Бабай видихнув і сказав:

– Дякую. Ходім до блядєй і пропустимо по пляшечці.

– Дякуй татові, а то б у твою сраку закачали туркменської нафти, а телепкуваті унсовці візьми та й підпали, – гигикнув Тоцький, чи міністр внутрішніх справ, чи новий президент, чи старий, а швидше всі – в один голос.

– Дякую, – прохарчав Бабай, так нічого і не зрозумівши. А в повітрі карнавалу пахло смаленим.

Я бачу політ птахів; я бачу кола над водою; я бачу маленьку і безпорадну, зовсім як зелений дитячий м'ячик, нашу Землю. Я помер? Мій старий приятель гробар, так, саме гробар. Я не забув вам про нього розповісти? Забув… А-а-а-а… гачконосий, червононосий, з гострою маківкою, з великими залисинами. У нашому домі він спочатку підробляв. І не давав спати. Спочатку гуркотом і вищанням циркулярки. Потім бізнес налагодився. Далі – черги плакальниць, сьорбаючи сльози, заюрмилися біля нашого під'їзду, – хто здати товар, хто ще щось. То покійник не влазить. То труна завелика, то бажаний ожив, а одного, коли клали в труну, цвях проколов наскрізь. Наче втомленого боєм нібелунга чи самурая, а так здебільше всі хотіли шари. Брав гробар зовсім не дорого, мав совість, бо за трухляві дошки може брати тільки безсовісна людина, ну, я так думаю. Жив він одинаком. Кажуть, в труні і справляв усі фізіологічні потреби: поїсти, поспати, перепхнутися з невтішною вдовою… І ось він пролетів, і я подумав… може, нам усім кінець…

Мені не треба вгадувати; зір мій зростається із залою, – золочена, відливаюча перламутром доріжка, яка вела нагору, підіймається і стає вертикально. Все навколо нерухоміє. Дорога лежить на хвилях салатного желе. І по доріжці, у білому костюмі, фетровому капелюсі, балансуючи, йде Зося. Зося доходить до краю, падає, як фанера під вітром, чіпляється ногами за край, і його залиті сизими більмами зеньки упираються в мої.