Розділ «ОЛЕНІУМ-2013»

І...

Невимовна туга за Зоєю несподівано вдарила в мозок і знесла його, як блискавка зносить верхів’я сторічного дуба.

Василенко обережно заклацнув покришку валізи.

І почав думати...

...Отже, грім у вигляді знайденого документа грянув.

Але важко із впевненістю сказати, з чого саме почалася буря.

Тому краще звернутися до свідчень парламентського літописця, перу, а точніше — клавішам якого належали десять томів бестселера «Під знаком фактів і реалій. Житіє Великого».

Отже, приблизно, якщо вірити «Житію...», це виглядало так...

Дочитавши останню сторінку Умберто Еко, Великий із жалем закрив сторінку «Маятника Фуко», без якого і ранок для нього був не ранок, і в задумі поглянув за вікно.

Там сходило сонце.

«Яке гарне сонце... — подумав Великий Тато. — Як воно гарно сходить! Аж ген-ген за небокраєм уже чутно, як легкий грудневий вітерець несе по безкраїх просторах радісне цвірінькання перших пташок. Десь далеко відгукуються цим співам рівномірне гудіння бджіл, крекіт диких качок, шурхіт мишей-полівок. І в усьому цьому хорі, що озвучує початок трудового дня, вже народжується потужний дев’ятий вал доленосної праці!»

Великий підійшов до вікна і добрим батьківським поглядом окинув скромні гектари своєї заміської хатинки.

«О! Скільки справ... — знову подумав він, з жалем поглядаючи на полиці з книжками, які він встиг прочитати за своє насичене подіями і боротьбою за краще майбутнє всіх своїх нащадків життя, і ніжно погрозив пальцем багатотомнику Шекспіра: — Почекай, Вільяме, я до тебе ще доберуся! В оригіналі! Ех, житіє моє... На себе часу не вистачає!»

А справ дійсно було багато!

Треба було об’їхати всі свої лани, озера, ліси і пасовиська, обгороджені великим китайським муром, перевірити стайні і рибні господарства, підготуватися до партії в крокет з іноземними гостями. Та так, щоб не залишитись у програші. А що воно, той крокет, треба ще дізнатися. Чи не підсунуть йому в тому гаморі якийсь підступний документик на підпис?..

Ранок дійсно був гарним, повідомляє далі літописець, і Великий Тато вирішив прогулятися на самоті — не будити снайперів, що куняли на деревах, не повідомляти охороні. Він полюбляв ці вранішні години, коли ніщо і ніхто не заважав тихому плину радісних думок.

У гарному настрої, здолавши кілька кілометрів утрамбованої відбірним ечиначушем стежки, він опинився перед стайнею.

Брама була прочинена.

— Ну як тут, у стайнях?! — розчуленим тоном гукнув він у прохолодну темряву.

На цьому місці літопис уривається пасажем про чудовий ранок, котрий привів країну до того піку подій, за яким і грянула буря, несподівано зіпсувавши повільний плин епохи ПСК.