Розділ «ОЛЕНІУМ-2013»

Але як це зробити?

Була б поруч ця підступна, ця зрадлива і зваблива, ця згадувана ледь не щодня проклятуща і все ще жадана перукарка Зоя...

Але Зоя давно вже зникла з його горизонту.

Довелося потелефонувати Емануель Убліє. Тобто дружині Людмилі Вікентіїівні.

— Чим ти фарбуєш волосся? — спитав Ройтберг, щойно слухавку зняли.

— На розмову з мадам Убліє ви маєте три хвилини! — зачув у відповідь незнайомий голос, котрий скоромовкою промовив наступне: — Будь ласка, назвіть себе. Вік. Стать. Рід заняття. Хоббі. Які з книжок мадам Убліє справили найбільше враження і чому. Мадам дасть вам відповідь після сигналу. Чекайте.

У слухавці залунала зваблива мелодія з «Нотр-Дам де Парі».

Ройтберг плюнув, вилаявся, прикриваючи слухавку рукою, але вирішив скоритися.

Чітко відповів на всі запитання. Навіть висловив пару досить заплутаних думок з приводу найновішого роману дружини, котрий мав назву «Код Іродіади».

І почав чекати.

Чекати довелося довго.

Після арії Квазімодо пішли перші акорди пісні П. Гренгуара...

Нарешті в слухавці пролунав знайомий голос Людмили Вікентіївни:

— Не повернуся — не сподівайся!

Відверто кажучи, Ройтберг не сподівався.

Але давня образа далася взнаки і, не витрачаючи час на сантименти, він повторив своє запитання:

— Чим ти...

— Ціаністим калієм! — не дослухавши, відказала слухавка голосом Іродіади і ляснула Ройтберга по вухах пронизливими короткими гудками.

Невимовна, важка, мов дощова хмара, туга за Зоєю несподівано лягла на плечі Валентина Самсоновича.

Якби знати, де вона, — полетів би на крилах в скляні двері її перукарні, впав би стомленим тілом у жорстке і подерте, але таке рідне крісло перед каламутним люстерком і, жадібно оглядаючи повновиде обличчя коханки, видихнув би колись таке звичне: