Розділ «ОЛЕНІУМ-2013»

— Полубокс...

Ройтберг зомлів і скреготнув зубами.

Зою, Зою...

Де ти?..

...Ось уже кілька годин Семен Петрович Василенко сидів сам-один у своїй порожній квартирі над розкритою валізою, ретельно напакованою рівними зеленими прямокутниками. Сидів, мов стара баба біля розбитого корита, пожовуючи вустами густе повітря, в якому ще витав дух і пух його чотириногого товариша. І відчував, що тепер уже точно: життя скінчилося!

Вир ейфорії від перемоги в музичному шоу зовсім затьмарив йому мізки.

Не встигли відгриміти останні оплески і згаснути софіти, як він зопалу відгукнувся на пропозицію членів парламенту, котрі, як на той гріх, засідали в сусідньому павільйоні і навперейми виторгували у нього вірного Пантелеймона, додавши до суми виграшу ще пару мільйонів зелених.

Пантелеймона придбали для урочистих відкриттів засідань парламенту.

І це спочатку розчулило Василенка, надало значущості і сенсу його життю.

Але тепер, лишившись один у квартирі, він шалено тужив за втратою друга і не знав, що робити з цієї проклятущою — «іудиною»! — валізою.

У першу ж годину важкого протверезіння від успіху він наважився набрати номер Громадської приймальні парламенту з твердим переконанням повернути гроші і забрати оленя назад. Але сонний голос у слухавці ввічливо повідомив, що приймає дзвінки лише про замінування монументів. Про замінування Василенко нічого не знав, адже давно не цікавився політикою і чемно попросив повернути йому купленого парламентарями Пантелеймона, оскільки він передумав і готовий повернути гроші.

Навіть і приплатити.

— Як прізвище вашого Пантелеймона? — запитали його з Громадської приймальні, чим поставили Семена в досить незручне становище, адже як відповісти на це просте запитання, він не знав і розгубився.

— У нього немає прізвища, — розгублено промовив він у слухавку.

— Ну то телефонуйте у відділ для безпритульних! — суворо відповіли йому, і на цьому розмова закінчилась.

І Василенко зів’яв, як жмуток осіннього листя.

Взагалі, наближаючись до критичної межі середнього віку, Семен Петрович все більше приходив до висновку, що життя не має ніякого сенсу. Сенс зблискував перед його очима дрібним мідяком лише в ту мить, коли він... їв.

Тоді він розумів, що робить щось важливе, без чого не існує жодна істота на землі.

Без решти можна було обійтися. Він копнув ногою валізу. Навіщо йому це все? Заради чого?

До цього часу він усе мав: друга-Пантелеймошу, вільну, хоч і порожню, квартиру, перловку і баняк. Що тепер?