Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Дервіш не може мати дому, а отже, йому не годиться бути жонатим, — відповіла Гуля.

«Ну, слава Богу, що я не дервіш, — подумав я. — У мене все-таки дім у Києві є...»

Тут-таки, біля могили дервіша, ми зняли з верблюдиці поклажу, присіли на смугасту підстилку відпочити, поїли. Потім Гуля зібрала на солончаку оберемок сухих стебелин і гілок тих рослин, які марно силкувалися вижити в цій місцині, й поставила на розпалене багаття триногу з казанком. Незабаром ми пили зелений чай — затримували його в роті й купали в ньому солоні сирні кульки.

За час спільної подорожі я розповів Гулі практично все про своє життя, тому почувався тепер із нею дуже затишно, незважаючи на те, що про її життя майже нічого не знав. Спокій і тиша цього місця сприяли розмові.

— Гулю, — запитав я. — А ти завжди жила в юрті з батьком?

— Ні. Не завжди... Їздила до Алмати навчатися, на шість років...

— А де навчалася?

— Я медінститут закінчила, — скромно опустивши очі, сказала вона.

— І потім одразу назад, до батька?

— Так, — вона кивнула. — Якби я там вийшла заміж, то лишилась би...

— А чому не вийшла?

Гуля знизала плечима.

— Там було багато дітей заможних батьків, яким усе одно не дозволили б зі мною одружитися... Але я б і сама не захотіла... А ти був одружений?

— Ні, — відповів я. — Жив два роки разом з однією жінкою, вона була з іншого міста. Потім вона захотіла перевезти до нас свою матір, і я усвідомив, що наше спільне життя треба завершувати... Помешкання було маленьким, та й стосунки наші з нею якось уже згасали, тому навряд чи приїзд її мами додав би до них романтичності. Після цього я вирішив пожити сам, і мені це сподобалося. Ну, а потім я тобі вже розповідав.

Гуля кивнула.

— Я тобі подобаюся? — запитав я в неї. Ми дивилися одне одному в очі.

— Так, — сказала вона тихо.

Мені було хороше. Тепле, трошки солонувате повітря овіювало обличчя. Навпроти сиділа вродлива жінка, яка щойно зізналася, що я їй подобаюся. Що мені ще було потрібно? Та загалом нічого, навіть пошуки чогось, закопаного Тарасом Шевченком, здалися непотрібною, мізерною суєтою, а не метою великої подорожі. Та й не знаю я, що він там закопав і чи закопав узагалі. Може, це був звичайний брехливий донос, аби дозолити осоружному малоросу, заголеному в москалі. Смішно було цієї миті думати про Шевченка, хоча водночас пригадалися коментарі покійного Гершовича про те, що більше за все на світі Кобзар боготворив жінку.

Я підвівся й сів поруч із Гулею. Повернувся до неї, подивився в її карі очі.

— Дозволиш, я тебе поцілую? — запитав я несміливо.