Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Ти хочеш, щоб я роздягнулася? — несподівано запитала вона напівшепотом.

— Так, — теж напівшепотом відповів я.

— Тоді мені доведеться облитися водою... — сказала Гуля, дивлячись на мене запитально й ніжно.

— Гаразд, — відповів я.

— Тоді в нас завтра не буде питної води.

— Нехай.

Вона піднялась. Відійшла на кілька кроків убік. Повільно роздягнулася — я стежив за її м'якими неквапливими рухами, в яких прочитувався весь її характер. У темряві, до якої вже звикли мої очі, поміж зірками й тріщинами солончаку, неначе видіння з арабських казок, стояла оголена Гуля. Вона стояла якийсь час нерухомо, чи то вслухаючись у тишу, чи то вдихаючи звільненим від одягу тілом повітря цієї ночі. Потім нахилилася і взяла до рук каністру з водою. Відкрутила пробку, підняла над собою, почала помаленьку нахиляти. Я не бачив струменя, але чув дзюркотіння води, що падала на її плечі, бігла по її тілу. Вона повернулася, й повний профіль її тіла примусив мене з іронією подумати про красунь, що позують для різних чоловічих журналів. А вода й далі жебоніла, лилася, і я заздрив цій воді, що бігла по її тілу, завмирала перед падінням на гострих пипках її красивих грудей, лилася по рівній спині, по стегнах, по ногах.

Минуло кілька хвилин, і мені вже здавалося, що вода, та й цілий світ тепер мусить заздрити мені. Я сушив собою прохолодну від води ніжну шкіру Гулі, я зігрівав її тіло поцілунками, сам відчував, як палають мої губи. Ми розігрівалися одночасно, й уже її долоні, які втискалися в мою спину, здавалися напрочуд гарячими, але мені було замало цього вогню. І Гулі, здавалося, теж його було замало. І ми й далі зігрівали одне одного, поки не дійшли до тієї межі кипіння пристрасті, вище за яку лише смерть. Потім ми остигали, навзаєм слухаючи дихання, і дивилися крізь напівзаплющені повіки на пустельний світанок. Цей ранок, що спускався прохолодним вітерцем з пагорбів у маленький неправильний трикутник нашої ущелини, здався мені найбільш раннім у моєму житті. Мені хотілося його продовжити, затримати, уповільнити. І доки сонце незграбно перевалювало за лінію не видного нам обрію, яку приховувало узвишшя пагорба, цей ранок тривав, тривав майже нескіненно. Він завмер, як стрілки на моєму годиннику, і я цьому радів.

33

Незважаючи на безсонну ніч, ми досить легко підвелися і знову рушили в путь. І тільки сухі мої губи просили води, але я мовчав. Ніс у руці незвично легку пластмасову каністру й мовчав. Поруч ішла Гуля. На правому плечі лежав перев'яз подвійного баула, але вона ступала легко, наче закон земного тяжіння на неї не поширювався. На її лівому плечі сидів наш хамелеончик. Зараз він удавав із себе продовження смарагдово-зеленої сорочки-сукні.

Піднімалося сонце. Хотілося зеленого чаю. Хотілося почути голос Гулі, але в роті було так сухо, що, здавалося, будь-яке сказане мною слово може залишити на язику чи на яснах криваві подряпини.

Якоїсь миті я помітив на собі трошки грайливий косий погляд Гулі. Я повернувся до неї на ходу. Наші погляди й усмішки зустрілися.

— Скоро буде криниця, — сказала Гуля, наче прочитавши мої думки.

— А якби її не було? — запитав я.

— Я-то звикла, а тобі було би важко.

Я кивнув і миттю засоромився свого запитання. Вогонь бажання не повинен залежати від наявності чи відсутності криниці. І слава Богу, що минулого вечора я не поцікавився найближчою криницею.

Узвишшя пагорбів, уздовж яких ми йшли, ставали дедалі крутішими й вищими. Інколи я задирав голову й дивився на ці білі ребристі моноліти, загартовані сонцем і вітрами. Навіщо вони тут? Чому вони служать? Якщо природа — це підвалина життя, то ці велетенські камені жодного стосунку до природи не мали. Може, вони, наче гігантські гирі, урівноважували які-небудь Кордильєри на іншому боці землі? У чому сенс існування цих величезних каменів? Чи й не варто шукати в них сенс?

Ми йшли без зупинки годин шість, доки не побачили криницю, грубе коло якої було складене з великих каменів. Коли ми наблизились, я помітив, що навколо криниці солончак був якимось зализаним, тріщин у ньому не було. А сама криниця виявилася дивовижно мілкою — завглибшки не більше півметра. І води в ній було мало — моя рука, застромлена вертикально, занурилася по зап ясток, а тоді наштовхнулася кінчиками пальців на слизьке глинисте дно. Там-таки, у воді, лежала велика — літрова — кружка.

Ми наповнили каністру. Потім умилися, зливаючи одне одному з тієї кружки. Тоді я злякано помітив, що води в криниці вже не лишилося. Коли звів розгублений погляд на Гулю, побачив на її обличчі поблажливу посмішку.

— Заки чай зваримо — ще набереться, — сказала вона, кивнувши на криницю.