Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

У цій місцині було з чого розпалювати багаття. Незабаром ми пили зелений чай. Розмовляли. Мене почало хилити в сон, і Гуля, помітивши це, дістала з баула смугасту підстилку. Я влігся й миттю заснув. А коли прокинувся — був уже пізній вечір. Білі верхівки пагорбів ще освітлювалися невидимим знизу сонцем, але це світло піднімалося дедалі вище і, затримавшись на самісінькій верхівці найближчого до нас пагорба, пішло кудись іще вище, розчинилося в небі.

Я роззирнувся. Побачив Гулю, яка сиділа на підмурі криниці. А потім побачив розпластані на кам'яному схилі моноліту її сорочки-сукні: червону, салатову, зелену, синю і ще дві, колір яких мені важко було розрізнити у темряві, яка запанувала. Поки я спав, Гуля випрала свій одяг.

Я провів руками по джинсах. Подивився на свою футболку. Замислився.

— Ти вже не спиш? — запитала Гуля, повернувшись до мене.

— Ні, — відповів я.

— Сьогодні вночі буде дуже гарне небо.

— Звідки ти знаєш?

— Був напрочуд густий захід сонця, — пояснила Гуля.

Спати мені вже не хотілося і, незважаючи на ніч, що насувалася, моє відпочиле тіло було сповнене бадьорості.

— Гаразд, дивитимемося на небо, — сказав я Гулі й у відповідь почув смішок, який вихопився в неї.

— Ти чого? — запитав я.

— Ні, нічого...

Я підвівся, підійшов до неї.

— Мені сьогодні так добре... — Гуля звела погляд на мене, коли я зупинився перед нею. — Я хочу, щоб мені завжди було так добре...

Я нахилився до її обличчя, поцілував її губи. Будь-які слова здавалися недоречними, і я мовчав.

— Дивись, дивись! — нагло прошепотіла Гуля, тицяючи рукою кудись угору.

Я простежив за напрямком її жесту й побачив комету з вогняним хвостом. Комета ліниво летіла до обрію, але зникла з поля зору, так і не досягнувши його.

Уночі я витягнув руки вперед, і теплий пісок, на який лягли мої долоні, здався мені пухнастим.

34

Сон, який наснився мені під ранок, сповнив тіло такої бадьорості, наче воно щойно-щойно дозріло для справжнього життя.