Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Казахи по піску не бігають, а тут хтось утікав...

Ми мовчки повернулися до верблюдиці. Зібрали речі.

На піску залишилося тільки покривало з хамелеоном, який учепився в нього. Я не знав, як із ним учинити.

— Він хоче, щоб ми його взяли з собою, — сказала Гуля. Я зітхнув. Брати його в руки не хотілося, хоча я начебто й знав, що хамелеони не кусаються.

— Подейкують, що хамелеон приносить удачу кочівникам... — задумливо промовила Гуля.

Вона присіла перед ним навпочіпки, погладила його, й він зробив якийсь хисткий крок, повернув до неї маленьку потворну мордочку, зовсім не схожу на його ж нічний нерухомий величний профіль.

«Ось чому він любить блукати вночі, — подумав я. — Треба гуляти тоді, коли ти видаєшся гарним...»

Гуля склала покривало, а хамелеон стояв поруч на піску та стежив за її діями.

— Зараз ми тобі пошукаємо місце, — сказала йому Гуля.

Потім, коли вся поклажа була вже на верблюді, вона підняла хамелеона й посадила його на мій синьо-жовтий рюкзак. Хамелеон вчепився лапками в жовту частину рюкзака і пожовтів, потім перейшов на синю й так само швидко посинів. Там він і завмер, очікуючи на дорогу.

Я надягнув свою гостроверху повстяну шапку — подарунок Джамшеда подарунку його доньки, й ми рушили в путь. Ми йшли трошки попереду Хатеми, а повід верблюдиці був у руках Гулі. Вона, здавалося, була господинею і пісків, що розкинулися довкола, і нашого маленького каравану, і пагорбів, які досі виднілися віддалік, але ніяк не наближалися.

29

Наступної ночі я спав не міцно, але солодко. Мені снилося, що ми з Гулею лежимо поруч і я, огорнений її теплом, раз у раз затамовую подих, щоб чути власною шкірою удари її серця. Прокинувся я легко й раптово, відчувши на грудях якийсь рух. Розплющив очі й побачив уже знайому картину — на мені поверх смугастого покривала нерухомо сидів хамелеон із задертим до неба красивим профілем. Він немовби стояв на варті, його нерухомість була споріднена з революційною пильністю.

«Чого він до нас учепився? — подумав я, підвівши голову, щоб краще роздивитися його в блакитному напівмороці ночі. — Чи ми йому так сподобалися, чи йому просто одиноко в пустелі? Але гаразд, якщо він приносить удачу, то проганяти його було би дурницею».

Хамелеон своєю появою переключив на себе мої думки, і я вже гадав, що треба було би йому й ім'я дати, якщо вже він до нас приєднався. Почав перебирати імена, але людські або собачі йому не личили. Треба було знайти якийсь людський прототип. Та коли в уяві вишикувалися в шерегу хамелеонисті політичні діячі, то мені стало незручно перед плазуном: що ж це я хочу назвати його на честь людей, які не заслуговують ні на любов, ні на довіру. І тоді, щоб виправитися, я вирішив його назвати на честь свого діда — Петровичем. По батькові без імені звучало значно солідніше й більш по-домашньому, ніж ім'я без по батькові.

— Ну що, Петровичу, — прошепотів йому я. — Тобі Гуля подобається?

Петрович не відповів. Він далі був наполегливий у своїй нерухомості, й навіть його шарнірні очі не поворухнулися.

Я зітхнув, подивився на Гулю, яка мирно спала на боці, обернена до мене.

«Це добрий знак, — подумав я. — Минулої ночі вона спала на спині...»

Я присунувся до Гулі, намагаючись не потурбувати її сну. Присунувся на відстань подиху. Зазирнув у її вродливе обличчя. Вдивлявся у нього довго, поки очі цілковито не звикли до блакитного напівмороку й не забули про те, що зараз ніч.