— А я — поруч... Тебе врятувала наша верблюдиця...
— То я, виходить, ваш, а не твій, — сказав я, киваючи, бо пригадав останню розмову з Джамшедом. Тепер для мене ставав зрозумілішим зміст слів старого.
— Не ображайся, — Гуля усміхнулася, зазирнула своїми карими очима мені в обличчя. — Ти — мій. Ти ж сам мене обрав?! Так?
— Тому що ти мені сподобалася, — відповів я, але голос мій прозвучав сумно.
— Але це ж добре, коли подарунок обирає свого майбутнього господаря, — сказала Гуля, зазираючи до казанка з водою, що висів над тріскотливим багаттям.
Я замовк. Її останні слова мене остаточно добили. Отже, я був подарунком...
Я сидів на підстилці, втупивши погляд у досі нерухомого хамелеончика, який вдавав, вочевидь, власне опудало.
Гуля піднесла мені піалу з зеленим чаєм і запропонувала на своїй долоні кілька кульок сиру. Я взяв одну, поклав до рота, почав перекочувати її язиком, «розкочуючи» по піднебінню її солонуватий смак.
Гуля присіла поруч. Подивилася на мене, потім простежила за напрямком мого погляду й помітила хамелеончика.
— Який гарний! — промовила вона, трошки нахилившись уперед.
Мені здалося, що хамелеончик почув її слова й налякано сахнувся, а тоді поглянув на неї.
Поступово я заспокоївся, примирився з її словами. Може, справді нема нічого поганого чи навіть дивного в тому, що подарунок сам обирає, кому він хоче належати... Принаймні протягом тисячоліть у жінок, які часто ставали подарунками, такого вибору не було.
Сонце піднімалося. Ми сиділи поруч на смугастій підстилці й такому ж покривалі. Пили чай, перекочували язиками в роті сирні кульки, дивилися на хамелеона, який по черзі витріщався на нас.
— А я дуже злякався, — зізнався я нарешті Гулі. — Верблюдиця захропла, потягнула кудись рюкзак. Я підхопився, а тебе — нема...
— Хатема захропла? — здивовано перепитала Гуля. Вона підвелася, залишила піалку на підстилці. Підійшла до верблюдиці, погладила її, подивилася на слід рюкзака, який тягнувся на кілька кроків убік. Потім пішла по цьому сліду й далі, у бік, протилежний сліду рюкзака. Подолала метрів зо тридцять, зупинилася.
— Колю! — гукнула вона звідти. — Підійди!
Я підійшов і побачив вм'ятини-сліди на піску. Це були одиночні сліди. Хтось дійшов до цього місця, потім зупинився, присів, потім знову підвівся, потоптався і рушив назад.
Одразу ж мені пригадалися сліди, які я бачив зранку навколо себе на березі Каспію. Чи казати Гулі про це? Чи вона злякається?
— Це не казах, — спокійно мовила Гуля.
— Звідки ти знаєш? — здивувався я.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Лагідний янгол смерті» автора Курков А.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Андрій Курков Лагідний янгол смерті“ на сторінці 41. Приємного читання.