Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Що, підемо? — запитав я, а думав про те, що жодного разу, здається, не чув її голосу.

— Підемо, — відповіла вона. — Треба тільки Наташу почекати, вона по сир пішла...

— Куди? — здивувався я, бо розумів, що ні базару, ні гастроному поблизу бути не може.

— Тут недалеко Марат кочує, батьків племінник. В нього кіз багато — сир робить... Чай будеш?

Я кивнув. Потім усвідомив, що, крім їхнього кефіру, нічого ще не їв за останні дні. І — дивовижна річ — апетиту до цього часу не було. Тільки на губах відчувалася сухість.

Гуля вийшла з юрти і повернулася з піалою зеленого несолодкого чаю.

Я присів на килим, намагаючись скласти ноги так само, як це робив Джамшед, коли сідав. Сісти я сів, але при цьому в колінах так хруснуло, що Гуля озирнулася. Я почувався винним, зовсім не розуміючи, звідки взялося це відчуття.

Сидів, повільно пив зелений чай, з його допомогою розтягуючи час. Нарешті повернулася Наташа. Зайшла до юрти, перед тим перекинувшись кількома словами з батьком по-казахському. У руках — полотняний мішечок. Вона простягнула його Гулі, мовчки й ледве помітно кивнувши. Гуля взяла мішечок до рук, витягнула звідки кілька маленьких білих кульок, вибрала найменшу і кинула до рота. Видно було, як вона перекочує її на язиці, неначе дослухаючись до смаку. На її вродливому обличчі виникла легка, задоволена усмішка. Дівчина викотила кульку язичком на губи, потім узяла її пальцями і простягнула мені. Я поклав кульку сиру в рот. Після зеленого чаю солонувато-гіркий, з кислинкою смак цієї кульки швидко розлився в роті. Язик відчув приємну прохолоду. І повітря, яке я вдихав, наче збагачувалося цим смаком, переносило його до легенів, через що приємна прохолода потрапляла мені в нутро. А разом із нею якийсь фізичний спокій. Спокій тіла, а не душі. Хоча душа теж була спокійна. Я вже не думав про слова Джамшеда. Життя здавалося простішим за слова: очікування сиру замінилося смаком сиру. Смак сиру передався подиху. Подих, наповнений смаком, приніс приємний стан спокою і впевненості. Очікування дороги ось-ось мало змінитися дорогою.

За півгодини Джамшед допоміг закинути зв’язані рюкзак і каністру на верблюдицю Хатему. Туди ж закинули подвійний баул з речами Гулі.

— Дійдете до пагорбів, — сказав Джамшед. — Потім Хатему відпустите. Вона сюди повернеться.

Як прощатися з Джамшедом, я не знав. Якби він був росіянином — я просто обійняв би його. Але якби він був росіянином, він би не відпустив зі мною доньку. А якби й відпустив, то довелось би мені називати його «татом» і пити з ним на коня.

Доки я міркував, Джамшед сам підійшов, сам одягнув на мою голову повстяну білу гостроверху шапку і простягнув мені руку.

— Щасливої дороги, — сказав він. — Якщо битимеш її, — він кивнув на Гулю, — не бий по обличчю!

Я автоматично кивнув, хоча потім, коли ми вже пішли поруч із верблюдицею, ці останні слова Джамшеда видалися мені дикунством.

Але до того, як я про це подумав, у мене виникло бажання якось відповісти на його подарунок. Я витягнув із рюкзака і подарував йому брезентовий намет.

Ми рухалися до пагорбів, які виднілися вдалині. Сонце вже розжарювало пісок. Юрта лишилася позаду.

Ліворуч од мене ступала верблюдиця, що тягнула наш вантаж. Праворуч ішла Гуля.

— Батько сказав, що ти знаєш дорогу? — запитав я лише для того, щоб заговорити до неї.

— Знаю, — відповіла дівчина. — Ми раніше ходили туди, але до форту не доходили. Не треба було...

Сонце припікало, і якби не шапка з повсті — подарунок Джамшеда, — мій мозок уже б закипів. Але і так я не знав, як вести далі розмову. Я мовчав. І Гуля мовчала. І так простували ми поруч. Я позирав на неї, милувався її профілем, живим, гордим і жіночним воднораз.