Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Я думаю, ви здогадуєтесь, до якої служби я маю стосунок, — промовив він, м’яко посміхаючись. — Мене попрохали переговорити з вами колеги з Києва. Щодо вашої подорожі. Перед розмовою хочу сказати вам, що ми, як і кожна держава, працюємо тепер за новими правилами, а це означає, що ми більше не розраховуємо на безкоштовну допомогу ентузіастів. Якщо в Києві вирішать, що ваша інформація має цінність, — вам заплатять.

Він розкрив конверт, витягнув звідти кілька великих фотографій. Розклав їх переді мною на столі.

На свій великий подив на одному зі знімків я побачив Петра, який сидів у кав'ярні за столиком із двома незнайомцями. Ще більше я зачудувався, коли на іншій фотографії побачив себе у процесі спостереження за шаховою баталією в університетському сквері.

Я повернувся до Олексія Олексійовича. Обличчя моє, напевно, відображало крайній ступінь спантеличення.

— Пробачте, — сказав він. — Я тільки виконую доручення колег із Києва. Мене не цікавить, кого ви знаєте на цих знімках. Це так, для того, щоб освіжити вашу пам'ять. Я вам покажу зараз інші фотографії. Передивіться їх дуже уважно, поки я зроблю каву.

Олексій Олексійович витягнув із портфеля і залишив на столі ще один великий конверт, а тоді вийшов із кімнати.

Залишившись наодинці, я взяв конверт і пересів на диван. Там було зручніше.

У конверті було десятків зо два фотографій. Спочатку я проглянув їх побіжно: якісь гурти людей на вулиці, за святковим столом, на похороні.

«Фотознімки у шухляді мого столу набагато цікавіші за ці», — подумав я й заходився вже уважніше розглядати фотографії ще раз.

На першому знімку я нарахував двадцять два обличчя, і жодне з них мені не було знайоме. Моя цікавість згасала з кожною хвилиною. Мене привезли до цього санаторію тільки для того, щоб пояснити, що їм про мене все відомо, і показати якісь фото з десятками незнаних фізіономій.

Кілька наступних знімків тільки зміцнили моє розчарування, але потім прийшла черга похоронних фотографій. На першій із них мою увагу привернув худорлявий хлопчина, який ішов посередині процесії. Він озирався, наче його щойно гукнули. Обличчя його здалося мені віддалено знайомим. На іншій фотографії з того самого похорону я звернув увагу на двох дещо старших чоловіків. Пильно дивлячись на знімок, я намагався пригадати, де міг їх бачити.

До кімнати повернувся Олексій Олексійович. Він поставив на стіл тацю з кавником і двома маленькими філіжанками.

— Ну як? — запитав він.

Я невпевнено знизав плечима.

— Є кілька облич, але я не пригадую, де їх бачив.

— Кава готова, сідайте, разом поглянемо.

Він налив кави у філіжанки, і міцний кавовий аромат наповнив повітря кімнати.

— Колумбійська, — задоволеним голосом життєлюба промовив Олексій Олексійович. — Я вам цукру не запропонував. Принести?

— Ні, дякую.

— Ну, то кого ви там упізнали?