Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Я показав йому хлопчину і двох чоловіків. Він узяв ці дві фотографії, а я заходився вдивлятися в решту. Там знову промайнув худорлявий хлопець. А біля могили, вже затуленої вінками, ще одне обличчя привабило мою увагу. Це був військовий у формі майора. Вираз його обличчя мені здався дивним і водночас знайомим. Він наче дуже хотів усміхнутися і ледве стримувався. Його губи були напружені, а очі широко розплющені. Дивився він кудись убік від могили.

— Цей теж, — показав я на військового.

Олексій Олексійович замислився. Відсьорбнув із філіжанки кави.

— Знаєте, Миколо Івановичу, давайте разом пройдемось по вашій мандрівці.

— Від самого початку? — злякано запитав я.

— Та ні, я вам підкажу, з чого почати... Ми вже дещо знаємо. Почніть із Красноводська.

Я почав розповідати, на ходу пригадуючи якісь деталі.

— Люди, — перебив мене Олексій Олексійович. — Перераховуйте людей, яких там бачили, і дивіться на ці фотографії. Так буде легше.

Я розповів про казахів: і водіїв, і двох колег полковника Тараненка. Потім про пором «Нафтовик». Пригадавши пором, я раптом упізнав хлопця із похорону — це був той самий смаглявий слов'янин, який стежив за нами і з яким довелося з'ясовувати стосунки в потязі.

Я розповів Олексію Олексійовичу про смаглявого, про те, як він намагався позбутися нас і як ми його потім самого викинули.

— Ви його вбили? — спробував уточнити Олексій Олексійович.

— Не знаю, — зізнався я. — Він був контужений, без тями. Ми його так і зіштовхнули. Про нього потім запитували. Його прізвисько — Молдованин.

Олексій Олексійович був, здавалося, задоволений. Він обвів ручкою обличчя хлопця на фотографії, а на зворотному боці знімка щось написав.

Ми з ним балакали ще півгодини. Пригадав я і решту трійці — вони були з того ж ланцюжка подій. Двоє брали участь у вивантажені зброї та завантаженні до вагону наркотиків, а майор вивантажував наркотики в залізничному тупику біля Батайська.

— Ну, гаразд, — мовив наприкінці Олексій Олексійович. — Ми непогано посиділи. До речі, такий котедж коштує лише двадцять доларів на день. З харчуванням. Це відомчий санаторій... А ці хлоп’ята, — він кивнув на фотознімки, — наші колишні колеги. На заробітках...

Він замовк. Підтиснув нижню губу. Обличчя його стало сумнішим.

— А вам для мене нічого не передавали? — запитав я.

— У якому сенсі? Гроші? Чи що?

— Ні, мене цікавить: я вже можу повернутися до Києва чи ні?

— Не знаю, — сказав Олексій Олексійович. — Мені нічого про це не говорили. Можу запитати. Я все одно буду завтра звітувати за підсумками нашої розмови.