Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Олег Борисович кинув погляд на цей заклад і спохмурнів.

— У нас не столиця, — вибачливим тоном промовив Олексій Олексійович. — Але тут нас нагодують і напоять, і я можу попросити нікого більше не пускати...

Олег Борисович виліз із машини знехотя й важко.

Кафе щойно відчинилося. Ми були першими відвідувачами. Коротко пострижений парубок — чи то офіціант, чи то адміністратор — зустрів нас усмішкою.

Олексій Олексійович щось прошепотів йому, і він витягнув із-за прилавка табличку «санітарна година» й, повісивши її ззовні, зачинив двері зсередини.

Ми всілися за хисткий столик, застелений, щоправда, чистою білою скатертиною.

Парубок виявився офіціантом, або принаймні суміщав. Він швидко та вміло сервірував стіл. Приніс карафку горілки, половинки варених яєць, прикрашених згори червоною ікрою та плавничком із масла, овочевий салат.

— Попільничку, — хрипкуватим голосом попрохав Олег Борисович, витягнувши з кишені піджака пачку «Мальборо».

Олег Борисович закурив і дістав із внутрішньої кишені конверт від фотопаперу. Я одразу збагнув, що це були саме ті фотографії. «Клюнули», — подумав я, хоча й так від самого початку все було ясно, бо ж мене попросили взяти з собою плівку та фотоапарат.

— Ви комусь говорили про це? — Олег Борисович кивнув на конверт.

— Дружині. Вона бачила.

— Ви ж не одружений.

— Не розписаний, — виправив я його. — Але ми вінчалися, тут.

— Хто ще знає про фотоапарат і про плівку?

— Фотограф із ательє, він її проявив.

Олег Борисович кивнув. Затягнувся. Повільно випустив із рота дим.

— А ваші друзі по пригодах? Цей Петро із УНСО? Його подруга?

— Ні, вони не знають.

Олег Борисович посміхнувся, від цієї посмішки наче додаткова вага щік лягла на подвійне підборіддя.

— Що ж ви друзям не розповіли про таку знахідку? — вів далі він.