Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— У мене, до речі, теж є цікаві фотографії, — промовив я, намагаючись якомога більше заінтригувати.

— Які?

— Двома словами не поясниш. Схоже на вбивство людини, яка за кимсь стежила...

— Ви самі знімали?

— Ні, це стара плівка, сімдесят четвертого року. Була у фотоапараті, який я знайшов у пустелі.

— Цікаво, — він кивнув. — Дасте знімки подивитися? Може, наш архівний відділ купить у вас плівку.

Ми домовилися, що Олексій Олексійович відвезе мене із санаторію додому і почекає на вулиці, доки я винесу йому старі фотографії.

Поки ми їхали, я намагався збагнути, чому в розмові він жодного разу не згадав полковника і чому він, знаючи про мою подорож так багато, нічого не знав про причину мого перебування в Коломиї. Це було дивно. Хоча я розумів, що його просвітили стосовно моєї мандрівки київські колеги, але й вони б нічого не знали без допомоги полковника Тараненка! Тож чому ані слова про нього? Гаразд, подумав я, коли передам йому фотографії, все ж таки попрошу дізнатися в колег: чи можна мені вже повернутися до Києва. Добре, якщо їх зацікавить ця стара плівка. Тоді можна буде поторгуватися. Плівка в обмін на «смугу для посадки» з обіцянкою безпеки. Цікаво, може, ці хлопці, яким я зіпсував захоплення складу, вже давно на тому світі, а я досі нервую, хвилююся? Ні, доки мені достеменно нічого не відомо, є сенс хвилюватися. Не хвилюються лише покійники!

До Коломиї ми доїхали швидко. Машин на трасі майже не було.

Я віддав Олексію Олексійовичу конверт із фотографіями. А потім розповів Гулі про поїздку в санаторій і про розмову. Ми сиділи в своїй кімнаті. Гуля слухала мене та гризла нігті. Було видно, що вона нервує.

— Усе буде нормально, — спробував я втішити її. — Якщо протягом тижня ми нічого від них не почуємо, я сам з'їжджу до Києва. Бо ж знайшли вони нас через Петра. Може, він щось знає?

74

Їхати до Києва мені не довелося. Зранку днів за чотири біля хвіртки будинку зупинилася знайома коричнева «шістка». Олексій Олексійович, знову в пристойному костюмі та при краватці, викликав мене «покататися». Попросив узяти із собою плівку і фотоапарат.

«Знову санаторій?» — думав я дорогою до хвіртки.

У машині, крім Олексія Олексійовича, сидів огрядний чоловік із подвійним підборіддям, на вигляд, певно, старший за свої справжні літа.

— Це Олег Борисович, із Києва, — відрекомендував його мені власник авто. — То куди поїдемо?

— У вас тут є хороший ресторан із окремими кабінетами? — запитав Олег Борисович.

Олексій Олексійович усміхнувся.

— Є один заклад, де ми можемо посидіти самі...

Хвилин за десять «шістка» загальмувала біля павільйончика. «Кафе „Нектар“» — прочитав я назву.