Розділ «Частина перша Тіло»

– Сказати – що?

– Що в мене є інший чоловік.

– У тебе… У тебе є інший чоловік?

– Так.

– І давно?

– Вже… – вона затнулася, – більше року. Майже півтора.

Грім ударив, небо обвалилося, він сам полетів до тієї описаної ним ущелини. Він падав і відчував, як уже змії впиваються у його ноги, потім руки, жалять в обличчя. І нема рятунку.

Але чому його так образили Лідині слова, хоча мав би відчувати полегшення? Він… він досі її любив. Він кохав свою дружину. От і все пояснення.

Обруч болю стис його скроні. Сильвестр стояв, не в силі поворухнутися.

Ліда підійшла, торкнулася його бідолашної голови. Погладила, немов маленького.

– Як добре все вийшло, правда? – вимовила тихо.

Він почув шелест листя, що виростав з її голосу. Шелест гучнішав, уже шуміло ціле дерево. Одне, друге, цілий ліс. Він розростався і розростався, цей ліс.

Сильвестр взяв її руку й поцілував.

– Пробач, – сказав.

– За віщо ти вибачаєшся? – здивувалася Ліда. – Ми обоє не винні.

– Не винні?

– Так, не винні. Ти повернувся у своє давнє кохання. Я зустріла нове, тільки й усього.

Скроні Сильвестра лопнули. Шум листя припинився. Він торкається пальцями скронь. Цілі. Цілісінькі. Й кров не тече.

– Хто він? Той… твій чоловік?

– Ти його все одно не знаєш. Бізнесом займається.