Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

Однак через кілька місяців за нею почав упадати її безпосередній начальник — парковий адміністратор. Він буквально переслідував її, добивався до неї у вагончик, упевнений чомусь, що Анжела повинна бути щаслива від такої уваги до своєї персони. Не знаючи, як викрутитися і до кого звернутися по допомогу, вона зрештою звільнилася — і пішла шукати нове місце в юрбі.

Вона продавала газети в електричках.

Вона розклеювала оголошення.

Їй ніде було жити, вона винаймала якісь кутки в якихось бабусь, але рідко з ними зживалась. Якось їй «пощастило» оселитися в справжнісінькому бандитському кублі — і щастя, що вона встигла зорієнтуватися і накивати п’ятами перш ніж її підсадили «на голку».

Їй неодноразово робили найрізноманітніші пропозиції — від звичайної посади звичайної готельної повії до «елітного» місця танцівниці в екзотичному нічному клубі. Анжела м’яко, але наполегливо відмовлялася.

Коли вона влаштувалася — насилу! — працювати провідницею, їй здавалося, що це ідеальний вихід зі становища. Що вона знайшла будинок на колесах, свою самотність і свій натовп «в одному флаконі».

Вона помилилася. Пасажири щодня мінялися, але ж були ще й напарники, і напарниці, начальник потяга та інші, інші. Вона змінювала бригади — зі скандалами та без. Вона мала славу найсварливішої, найстервознішої провідниці від часів винайдення залізниці. Брудна залізнична білизна, склянки з відбитками жирних пальців, таргани в щілинах, пропахлий тютюном протяг з тамбура, відсутність оселі, безгрошів’я і повна сутуж на усіляку любов затягли спогади про Соника начебто бензиновою плівкою.

Одного чудового дня Анжела швиргонула підсклянником у начальника потяга і пішла, буквально зіскочила на ходу, подарувавши залізничному начальству свою останню зарплатню. Все одно її от-от мали б вигнати.

Після смерті Соника минуло майже два роки. Замкнувши повне коло, Анжела прийшла туди ж, відкіля і вийшла, — вона стояла посеред вулиці, й усе її майно було при ній. Без роботи, без професії, без даху над головою і без найменшого бажання йти на панель, але з усвідомленням, що останніх грошей вистачить заледве днів на три. І навряд чи вистачить, щоб купити хоч якийсь пристойний одяг…

На щастя, літо стояло погідне, й питання про дах над головою відпало саме собою. Анжела криво посміхнулася й на передостанні гроші купила собі… абонемент на пляж.

Серед річкових пляжів був один, знаменитий високою ціною на вхідні квитки. Щоб розрахуватися за абонемент на тиждень, Анжела вишкребла все до копійки. Ще однією особливістю цього пляжу була цілковита відсутність купальників, хай яких. Багатії, які могли собі дозволити казково дорогущі купальні костюми, походжали тут винятково голяка.

Серед засмаглої голопузої публіки чимало було «золотої молоді». Голі пещені хлопці їли фрукти і пили каву під смугастим тентом, а Анжела, яка вже другий день харчувалася виключно водою з-під крана, статечно лежала в ажурній тіні під напиналом, гнучка, таємнича і звабна.

(Спочатку їй довелося побороти зніяковілість. Але їй вже чимало в житті доводилося переборювати, та зрештою, на пристойний купальник грошей у неї все одно не вистачило б).

Дівчата з пишними стегнами обговорювали принади різних дієт. Анжела потягувалася, встаючи, відчуваючи десятки юнацьких поглядів, які ніби випадково проходили повз, — і мимоволі затрималися на тонкій, білошкірій, чарівно нетутешній гості.

Ледачі парубки патякали про покер і переваги різних казино. Анжела красиво стрибала з вишки (її навчив Соник, як це було давно!), виринала, закинувши на плечі мокре волосся (Соника згадувала, начебто давній щасливий сон), чарівною дикункою лягала прямо на пісок (Соник терпіти не міг піску, ідеальний, на його думку, берег мав бути кам’янистим). Осторонь, біля урни, лежав кинутий кимось шматок тістечка, і Анжелині очі раз у раз зиркали на нього, наче прив’язані.

Господи, яка вона була голодна! З’їжджаючи з водяної гірки, фиркаючи, пірнаючи і розкидаючи бризки, знесилено падаючи на білий пісок, вона подумки зверталася до ледачих юнаків під тентом: ну ж бо! Сміливіше! Сміливіше, агнці! Один із вас сьогодні потрапить у зуби, неминучого не оминути, то не тягніть же! Ваш вовк утомився чекати. Сміливіше!

Першим, хто сказав Анжелі — ліниво, чинно — комплімент із приводу її водних вправ, був молодесенький юнак, майже хлопчик, з вигляду — старший школяр; тайкома розглядаючи його з-під вій, Анжела подумала, що «у її роки» — років десять тому — юнак, власник настільки скромних фізичних достоїнств, соромився б з’явитися на публіці не те що голяка, але навіть і в спортивних обтислих штанях…

Анжела посміхнулася у відповідь — теж ліниво, статечно. Поблажливо подякувала.

Хлопчика звали Яриком. Анжелі цього вистачило. Про те, що прізвище Ярика — Доній, вона довідалася набагато пізніше.

А поки — вона прив’язувала його. Вміло і завбачливо, м’яко і не форсуючи подій. Сім днів вони бачилися тільки на пляжі. Лише розмовляли — обов’язково з усмішкою, обов’язково легенько розтягуючи слова, і тільки скоса спостерігали один за одним. Анжела інтригувала, а Ярик хотів бути заінтригованим.