Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

— Думаю, так, — відповів Влад чесно.

Анжела посміхнулася:

— Досвідчений тесля може бити сокирою в те саме місце, поряд із власною рукою… І навіть не дивитися на лезо. Розвернутися в інший бік. Рефлекс. Звичка.

Влад не знайшовся з відповіддю.

— Вони в захваті, — промурмотіла Анжела задумливо. — Ти. Їх. Узяв. За зябра.

— Я не маю жодного стосунку до цього фільму, — заперечив Влад.

— Байдуже, — мовила Анжела. — Фільм, книга… або щось інше. Ти змусив їх любити тебе сьогодні. Змусив говорити про тебе. Ти закохав їх у себе. Без участі… відомого механізму. Вони — твої. Але ти їх не прив’язував.

— Я не хотів, щоб вони були мої, — сказав Влад.

— Хотів, — заперечила Анжела. — Хотів. Не конкретно цих — то якихось інших… Ти хотів, аби вони тебе розуміли. Щоб усі на світі тебе розуміли. І пам’ятали, коли ти вмреш.

Усміхнений офіціант виринув наче нізвідки і простягнув Владові тацю, заставлену повними келихами. Пухирці, підіймаючись з їхнього дна, нагадували новорічну гірлянду рухливих вогників.

Влад узяв один келих, подивився на світло: теплий жовтавий акваріум, населений круглими блискотливими рибками. Ейфорія.

— Нас нема, — сказала Анжела. — У тому й лихо, що нас немає. Нікого. Ми собі живемо, прагнемо чогось… Але кожен знає, що його нема. Соник… тобто Самсон… це розумів дуже гостро. Людина може бути, тільки якщо половина людства пам’ятає його через сто років по його смерті. Ненавидить, наприклад. Або читає його ім’я на касетах і дисках. Чи на корінцях книг. При цьому самі книги можна й не читати. Досить корінців… Тільки їх повинно бути багато.

Влад перехилив келих, озирнувся в пошуках чергової блукаючої залою таці. Некрасива молода жінка, озброєна мікрофоном, напосілася на нього, як таран на ворота твердині:

— Пане Палій! Газета «Світ сьогодні»… Ваше ставлення до того, що сюжет фільму, побаченого нами сьогодні, значно змінений порівняно з…

— Перепрошую, — кинув Влад. — Завтра в дванадцятій прес-конференція, де я охоче відповім на всі ваші запитання.

І з увічливою посмішкою відвернувся.

— Соник цілковито впевнений був, що він буде, — сказала Анжела. — Що половина людства переглядатиме альбоми з репродукціями… Усвідомлення цього допомагало йому жити. Якби він знав, бідака, що його роботи згниють у якомусь запаснику…

— Їх виставляють, — заперечив Влад. — Я проходив повз музей тижнів зо два тому… І зайшов, спеціально, щоб перевірити. Їх виставляють.

— Соник вибрав складний спосіб, — вела далі Анжела, не слухаючи його. — Найпростіший спосіб — утнути людям купу неприємностей. От я б хотіла… Дивна річ. Я могла б прив’язати до себе половину людства, смертельно прив’язати…

— Не могла б, — хитнув головою Влад.