Він не відповів. Підвівся, збираючись у душ.
— Чому я така зла з самісінького ранку? — здивовано промурмотіла Анжела собі під ніс. — Може, тому, що сьогодні річниця смерті Єгорки Єлистая?
Влад завмер посеред кімнати, переступив босими ногами на прохолодній паркетній підлозі, підібрав пальці, загаявся і повернувся до дружини. Присів поруч, на край ліжка.
— Я ненавиджу самогубців, — сказала Анжела. — Бідний Соник просто був у шоці, ось і все. Він не розумів, що чинить, коли різав собі вени. А Єгорка, коли стрибав з балкона, все чудово усвідомлював. Він здогадався про мене. Чому всі розумні мужики просто-таки поведені на волі?
— Не всі.
— Владе, — дуже тихо попросила Анжела. — Давай дременемо з прес-конференції. Я тебе дуже прошу. Давай поїдемо… Га?
* * *Вокзал — тиснява, табло, радіоголос з динаміка, специфічний запах — нагадував Владу про Ганну. Тепер завжди при слові «вокзал» він згадуватиме не кочову юність провідника в плацкартному вагоні, а жінку, яка жадібно вдивляється в обличчя колишніх і майбутніх пасажирів.
Вокзал.
Цей провідник — напрасований, чистий, шанобливий, з терпкуватим ароматом одеколону — анітрошки не нагадував самого Влада двадцять років тому, в старому светрі під форменим мундиром, сірого від недосипу, похмурого і неговіркого. Втім, і потяги його юності були інші. Кожен вагон схожий був на барак, на комуналку, на гуртожиток, далеко випиналися в прохід чиїсь ноги в брудних смугастих шкарпетках, ганяли безтурботні діти, ризикуючи отримати порцію окропу на голову (розносячи чай, Влад брав по п’ять склянок у кожну руку), кублився в повітрі пил з допотопних ковдр і лізло пір’я з худючих подушок…
— А чому ти не любиш потяги? — запитала Анжела.
— Безглуздо тягтися по землі, коли можна літати, — ухильно відгукнувся Влад.
Анжела зітхнула:
— А я намагалася працювати провідницею. Тільки не в такому вагоні. Гіршому, звісно… На мене скаржилися пасажири. Я була дуже поганою провідницею. Ледачою, ну і грубою, напевно… Невдовзі мене вигнали.
— А я був хорошим, — повільно мовив Влад. — Вони… пасажири… пригощали мене, завжди гукали випити з ними… Але я не пив на чергуванні.
Анжела відірвала погляд від перону за чистим вікном. Підвела на Влада запитливі очі.
Він сів поруч. Помовчав.
— Чому ти мені раніше не розповідала? — запитав Влад.
Анжела здивувалася:
— Чого?
— Як ти провідницею працювала… Я не знав.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Долина совісті» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА П’ЯТА“ на сторінці 7. Приємного читання.