Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

От як ти думаєш, коли двоє не можуть одне без одного… І це не «красне слівце», а найправдивіша правда… Якщо вони живуть усе життя разом, не розлучаючись ані на день — це добре? Це не страшно?

Їх же можна вважати вільними, правда?

І що таке так звана «вічна любов»? І як вона співвідноситься з волею?

Я серйозно. Навіть твоя Гелька, яка вічно тягає у тебе конспекти, вірить у вічну любов… І це аніскілечки не зашкодить їй вискочити заміж за цього свого Едика, який минулої суботи катав вас на машині…

У мене ось немає машини. У мене взагалі нічого немає. Цікаво, це тебе лякає?

Квітень".

Влад крутився з боку на бік. Чогось готельне ліжко трапилося цього разу незручне і рипливе, чогось звичний стан руху, тимчасовості, подорожі не тільки не приносив йому задоволення — гнітив.

От, наприклад, він пригадав, як одного дуже спекотного весняного дня, напередодні сесії, Ганна прийшла на заняття в тонкій білій сукеночці під пасок, що ледве прикривала коліна. Подруги захоплено поахали, Ганна розсміялася, підняла руки, начебто збираючись танцювати, але передумала і рушила до свого столу. У пам’яті Влада цей момент залишився, як чорно-біла фотографія, — дівчина стоїть навшпиньках, здійнявши руки, на неї падає сонячний промінь, і білі відблиски від білої сукні висвітлюють одвічно похмуру аудиторію.

Багато років він не згадував Ганну так, як згадує її сьогодні вночі. Чому? Що сталося?

Він устав, увімкнув світло, допив мінеральну воду з пластикової пляшки, що стояла на тумбочці. Спуститися вниз? Усі сплять… Черговий портьє клює носом… У цій дірі немає навіть пристойного готелю…

Він відкрив ноутбук, — і, поки той вантажився, витяг з папки аркуш паперу і кулькову ручку.

«Друзяко! Пам’ятаєш, як ти вирішила, що я — це той чорнявий хлопець із п’ятого курсу? Пам’ятаєш, як ти підійшла до нього і запитала, чи справді в нього немає машини, а він образився?

Ти знаєш, коли в людини є машина, це не робить її щасливішою. Утім, це я пишу не тобі зараз — пишу собі, яким я був тоді. Я ж був на межі, на самісінькій межі, ще трішки — і я зробив би Непоправну Дурість…

Коли з’явився Славко, я її майже зробив. Пам’ятаєш? Я підійшов до тебе і взяв тебе за руку…»

Він підійшов до неї в коридорі, за п’ять хвилин до першого дзвоника, і взяв її за руку.

Вона подивилася злякано. Дивуючись, начебто вперше помітила дивного «дурника», який ніколи ні з ким не вітається, а якось у гардеробі підняв жетончик на метро, що випав з її кишені, коли вона діставала рукавички.

Влад знав: за місяць вона шукатиме його очима.

Запитуватиме про нього, тужитиме без нього — і радітиме йому, як приходу весни. Ця неприступна дівчина Ганна…

— Привіт, — кинув він із посмішкою.

Варто було лише додати: «У мене немає машини, зате квітень — мій улюблений місяць».