Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Він уже розтулив було рота:

— У мене немає…

Вона дивилася. Вперше в житті він бачив її очі так близько. Темно-карі, з широкими зіницями. Уперше він бачив так близько її губи, вона через силу посміхнулася. Навіть з похмурим «дурником», котрий ніколи ні з ким не вітається, вона намагалася бути привітною!

Влад замовк. Випустив її руку.

Йому уявилися пута. Невидимі оку джгутики, що атакували Ганну тієї миті, коли він торкнувся її і заговорив з нею. Поки вони такі тоненькі… Але вже за тиждень зміцніють… захоплять і зв’яжуть, сповиють, наче мумію, і їй нікуди буде дітися, крім як…

Він повернувся і помчав сходами вниз, у вестибюль. Спізнілі студенти сахалися його. Влад біг, як утікав недавно захоплений біля під’їзду Ганнин залицяльник, тільки Влада нікому було наздогнати, перекинути на асфальт і садонути кулаком під ребра.

«…І от я пішов блукати містом, ходив, згадував маму — вперше за багато днів. Раніше мені важко було про неї думати, я гнав геть… Як міг, звісно, не завжди вдавалося. А тепер я спеціально роз’ятрював у собі цю провину. Я — знайда, і підібрала мене чудова людина — моя мама. А я за це її занапастив. Бо якби мама усиновила тоді не мене, а когось іншого… Няньчила б зараз онуків. Якби я не був тим, ким я є, мама жила б іще довго, її серце… Не було б тих двох інфарктів, один по одному… Розумієш?

Згадував Дімку. Коли він умирав у реанімації, я знав же, що йому зле. І, відаючи це, вчив віршики, гуляв столицею, збирав тополиний пух. Він умирав, а я уявляв себе великим актором…

А тепер я хотів погубити ще й тебе. Задушити, як павук метелика. Задушити своїми путами. Зробити рабинею навіки. Прикувати до себе.

Я йшов, ворушив губами, напевно, від мене сахалися… А отямився в ліфті, світилася кнопка двадцять четвертого поверху, і я запитав себе, куди їду і що тут роблю…

А потім виявилося, що там на даху було кафе. Кафе „Небо“. Я взяв собі соку з печивом…

І цілком спокійно подумав, що, може, такому чудовиську, як я, не варто жити на світі, й що можна преспокійно гупнути з цього даху вниз. І відразу зникнуть усі проблеми.

Я підійшов до бортика. Там унизу була така сітка, на зразок карниза, неширока, іржава. Її перестрибнути — тьху… На сітці лежав м’ятий пластиковий стаканчик. А внизу — на самому низу — був фонтан, ти, напевно, пам’ятаєш, це біля торгового центру… Дрібний прямокутний басейн, і в ньому труби стирчать, з них вода біжить. І подумалося мені, як шубовснути в цю воду, і якого вона стане кольору… а якщо ще і настромитися на залізний штир… Коротше кажучи, я допив свій сік і поїхав униз на ліфті. Сів на бортик цього басейну і годував печивом голубів. Птахи були брудно-кремові, нахабні, але й красиві. Я тоді вперше в житті зрозумів, що голуби красиві. Раніш я думав, що вони сміттєвики, ну наче пацюки…»

Уранці він потелефонував видавцеві.

— Владе? Куди ви зникли? Наступного тижня, восьмого, дев’ятого і десятого числа — у вас зустрічі з читачами в трьох книгарнях. Ви готові? Завтра перерахуємо першу суму, як і домовлялися… Вас зустрічати? Коли приїдете, на машині чи потягом? Готель замовляти?

Влад сказав, що готово, що гроші дуже до речі, що зустрічати його не треба, що приїде він машиною й готель замовить сам, і що сьомого числа увечері він обов’язково передзвонить, щоб домовитися детальніше.

Настрій у нього трохи поліпшився. Він сів за комп’ютер і почав третій розділ — там, де Грема, Дею і Філософа беруть у полон Страхоїди.

«— Що вони будуть із нами робити?

Грем змовчав.

— Якщо я правильно зрозумів, — тихо кашлянувши, заговорив Філософ, — їх не цікавить ані м’ясо, ані раби… Їм потрібен наш страх.