Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Навряд чи пута встигли б зав’язатися за настільки короткий час. Навіть попри ту божевільну ніч… Навіть попри ту поїздку, навіть попри всі їхні випадкові зустрічі, розмови, дотики…

Але якщо пута все-таки намітилися — варто грубо вигнати її. Щоб образа пересилила щойно народжену прихильність.

— Навіщо ти приїхала, Анжело? — запитав він холодно.

— Нінавіщо, — відгукнулася вона байдуже. — Не має значення.

— Більше ніколи так не роби. Гаразд? Більше не приїжджай.

Вона підняла на нього очі, він підвівся — не слід затягувати з прощанням. Хворий зуб не рвуть у три заходи…

— Таксі буде за п’ять хвилин. Ти готова?

Анжела невиразно знизала плечима.

Влад знову недоречно пригадав Ізу. Вона ж бо, бідна дівчинка, встигла прив’язатися до Влада міцно-преміцно. І зовсім без ліжка — просто так, за розмовами, за шахами…

Влад залишив недопитим свій чай, вийшов на ґанок — таксі досі не було. Він пройшов у кабінет, витяг із секретера гроші, відрахував п’ять крупних папірців, повернувся до їдальні:

— Ось.

— Я не візьму, — сказала вона повільно. — Не треба мені подачок.

— Потім вишлеш мені поштою.

— Йди до дідька, — сказала Анжела, і він мимоволі скривився. Не від слів — від інтонації. Так, вона виховувалася не в приватній школі для шляхетних дівиць. Тим легше перенесе образливий щиголь по носі…

Йому захотілося сказати їй щось тепле. Вибачитися. Пояснити.

Він стримався. Надпив чаю зі своєї чашки. Напій видався дуже міцним.

Анжела швидко глипнула на нього — і знову відвернулася. Випив чашку до дна, насилу ковтаючи, не знаходячи слів — але цієї миті знадвору просигналила машина.

— Ну, от, це таксі, — він узяв за довгу ручку її картату валізу на коліщатах. — Ходімо.

Вона пленталася слідом за ним. Вони проминули коридор…

Перед самісінькими вхідними дверима він, ступивши останній крок, м’яко опустився на підлогу.