Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Я тут опинилася неподалік, — пояснювала Анжела, поки він виймав з багажника її валізу. — Я… Мене обікрали, чесно кажучи, витягли майже всі гроші… Вибачте, але в мене тут немає інших знайомих…

Вона говорила і говорила, плела якісь дурниці, Влад чудово розумів, що вона або бреше, або плутає, або недоговорює, але чомусь її нещирість не бентежила його. Відчуття було таке, начебто він зняв нарешті тісні туфлі або скинув зі спини мішок з цементом, коротше кажучи, те саме відчуття, про яке кажуть — гора звалилася з пліч. «Невже я сумував за нею?» — здивовано подумав Влад. Я ж навіть не згадав про неї жодного разу за ці дні… два? Три? Скільки днів минуло? Пробудження, зім’ята постіль… Я ж думав про Ганну?!

Він розтопив камін. Анжела простягала руки до вогню, хоча її пальці й так були теплими. Влад переконався в цьому, мимохідь потиснувши її долоню…

І от, нарізаючи шинку на кухні, розшукуючи хліб і заварюючи чай, Влад згадав цей дотик — і зрозумів: внутрішній лічильник, завжди враховуючий такі ось потиски, тепер спантеличено мовчить.

Влад повернувся до кімнати. На Анжелиному обличчі грали відблиски вогню. Широкі каштанові брови здавалися мідними, очі — золотавими.

— А як ви… Як ти довідалася мою адресу?

— У квартирному бюро, — відгукнулася вона здивовано.

— Позичити тобі гроші?

Вона мовчала.

— Ну, я це до того, що коли тебе пограбували, ти ж хотіла позичити в мене гроші? Так?

Вона досі мовчала, і тепер її мовчання було важким та щільним, як бетон.

— Не ображайся, — сказав Влад. — Я позичу тобі грошей і викличу таксі на вокзал. Просто зараз.

Вона сиділа перед напівостиглою чашкою чаю, повільно кусала бутерброд із сиром, дивилася кудись убік. Влад почувався так, начебто щойно побив дитину. Лютився на себе — і нічого не міг поробити з роздутим, як дріжджове тісто, почуттям провини.

Чи могла Анжела приїхати не з власної волі? З волі пут, що прив’язали її до Влада? Чи могла вона…

Влад мало не вдавився шинкою. Так, у його житті були жінки. Хтось із них відразу розумів: жити цьому зв’язку, наче метеликові, до наступного вечора, а дехто, можливо, багатів ілюзіями… Але Влад ніколи повторно не зустрічався з жінкою, з якою кохався. Ранком — прощання назавжди, це було легко і звично, іноді — важко, а подекуди доводилося й брехати…

І майже завжди вдавалося знайти слова, здатні втримати жінку від спроб нової зустрічі.

Але Анжела пішла сама, перша! Мовчазно визнавши правила гри, за якими скороминущий зв’язок не має права на продовження. На що вона розраховувала, вивідуючи його адресу?

От лихо! Якщо вона довідалася його адресу — можливо, і хто-небудь інший довідається, шанувальники, наприклад… І тоді доведеться ламати з такими зусиллями налагоджене життя, переїжджати…

«Ні, — подумав Влад тужно. — Якщо вже доведеться продавати будинок — куплю натомість трейлер із усіма вигодами. І остаточно перейду до життя на колесах. Нічого не боятимусь, нікого не цуратимусь, ввічливий, товариський, компанійський… І ніде не зупинятимуся довше, ніж на три дні».

Він знову покосував на Анжелу. Каштанові пасма опали, закриваючи її скривджене обличчя, майже занурюючись у чай.