Розділ «ФІАЛКИ»

Шум, гам, співи... Хтось згадав журнал. Насилу пригадали: журнал? Як це давно було! Здається, пройшли не місяці, а роки! Які ми були діти!

- А що, коли б оце поїхати в ліс, провідать «діда»? - Зашуміли: - Вчинити «мальчишник»!

- А справді! Повіншуємо з Новим роком!

- З візитою до старого!

- Чудово! Їхать!..

І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт - п’ять душ.

- А це ж куди? Мо’, сватать котрого?

- Поїдемо, тьотю, до «діда» в гості!

- Вечерю «дідові» одвеземо!

- Якому дідові?

- Тому, тьотю, що в лісі.

- От хай бог криє: лісовикові?

Регіт.

- Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..

Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаючись снігом нам у гарячі обличчя.

Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, мережані в іній, клуні. Мов на змаганні - хто кращий. Самі дивуємось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегельня в лісі - сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гущавині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Києві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як дитячі очі... Вітають нас.

А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє - радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Нового року ніч.

Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...

Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий «дід». Загорнувся білою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чудно: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зачарував.

- Діду, го-о-в!..- розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.