Розділ «ФІАЛКИ»

Удавився.

Прокашлявся.

- Красуня! Справжня красуня! Там одні очі чого варті: як зорі! - 3 щирим захопленням почав розповідати, яке в неї лице, які очі, брови, яка коса. В карих живих Славкових очах палахкотіли іскорки недалекої, невпокійної, гарячої юності...

На дворищі видніло. З темряви прояснялись контури ясенів. Над ними вгорі хтось енергійно розбирав і розкидав верхи темної зоряної повітки. Прояснялось бліде невпокійне обличчя Славкове: спав поруч мене. Мене теж долав сон. Як засипав - примарилось: хтось лізе угору по дубові до нашого журналу. Аж кинувся.

Дожидав я Славка другого дня до вечора. Нема мого Славка. Другий і третій день - теж.

«Може, передумали... а може, Славко з ревнощів побоявся... Згаряча пообіцяв, а потім передумав. Ну, обійдеться і без того. Мені не до того».

Надійшов день, коли мене мали виряджати в семінарію держати іспит. Наше містечко щороку посилало туди душ три-чотири, і для виряджання учнів уводився вже звичай, досить урочистий і зворушливий... «Посланець» - так можна теж назвати цю картину. Як у свято, лампа в нашій хаті горіла на карнизі. Повно гостей - дядьки, тітки, сусіди. Коло порога мнуть у руках шапки куткова дітвора.

Мати заплакана, тітки на лаві задумані, дядьки суворо зосереджені. Вони позирають на мене недовірливо, як на дезертира, що тікає з рідної хати, вичитують у дорогу заповіти, вироблені гірким бідняцьким досвідом:

- Не забувай батька, матері!

- Бідних людей не цурайся!

- Пам’ятай, з якого коліна ти сам вийшов!

- Письма пиши, не гордуй рідними!

Я ходжу тихий-, покірний, увічливий. Мені здається, що виряджають мене дійсно за посланця кудись, у ті чудові краї, де людям світ легший і ясніший. Мене першого в нашому роду, з діда-прадіда!..

Заторохтів під вікнами віз - заїхав до мене товариш, якого дражнили Чудо. В хаті все заворушилось. Прощаюсь. Цілую руку в батька, в матері, цілую руку у старих дядьків і тіток - натруджені руки, з гудзумахами, із покаліченими пучками, які вони соромливо давали з рукавів.

Кусаючи губи, швидко виходжу з хати й сідаю на віз. Щось бадьоро гомонить мені збоку товариш. Я його не чую. Я дивлюся на свою рідну хату. Стареньку, похилену, найбіднішу на цьому кутку, з заваленим дахом. Потім одхиляю швидко од товариша в другий бік голову, щоб не бачив моїх сліз.

Шкода мені своєї хати, школи, товариства, «діда». Я наказую товаришеві, що залишається в тутешній школі ще на рік:

- Гляди, гляди, Чудо, бережи наш журнал, нікому не давай, навідуйся, щоб хто не вкрав...

Минуло п’ять місяців.

Зимові свята... Нас кілька душ товаришів із колишнього лісового гурту, що на осінь був роз’їхався вже по інших школах, поприїздили на перерву до рідних. Кілька всього минуло місяців, а повиростали, де в кого вже й пух на губах. В кожного нове щось, кожний зміцнів, од кожного молодим вітром так і подимає...

Зійшлися під Новий рік в одного з товаришів у хаті.