Розділ «ФІАЛКИ»

- А це ще що?

- Це дарунок з тих же рук. Передано й наказано: тільки в твої власні руки і нікому іншому! - Дивиться допитливо і з ніжною посмішкою, угадує: «Чи не про любощі?»

Розгортаю. На гектографі друкований текст. Зверху чітко: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!..»

В грудях забило дух...

...Не спав я з тим дарунком цілу ніч.

Другого дня все мені смутно, все мені пахнуть фіалки, все теє школярство пригадую. Мій брат у других надвечір одвозив мене на станцію. Брат поїхав шляхом, я заскочив у ліс попрощатись із «дідом». День був смутний і вітряний.

За ці три дні ліс одмінився зовсім, мов і не він. Раніше, було, стрічає, як брата,- тепер - ворожий, чужий. Та й не до мене йому: в його, бач, війна з вітром, аж кипить. Я спинився, розглядаю: справді - як на герці.

Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий. Почорнів увесь, як розбійник, мов мечами, січе на всі боки голим галуззям...

Люто налітає на його вітер, рве його, смиче з усіх боків, шапку його золоту з голови зволікає, зриває його мальоване манаття, шпурляє під ноги... По ровах, по ярках в коліно лежить того кольорового шмаття.

Шукаю очима: а де ж «дід»? Ага! Ось він.

Муром стоять старі дуби, а високо над ними наш велетень. Він міцно ще тримає свою позолоту. Десь аж під темними хмарами сяє золотими банями, як фантастичний замчище.

Я не витримав. Став на рові - рупором руку.

- Діду, го-го-в!..- на весь ліс, як колись, було, школярем.

І одразу в лісі повно встає давнього гуку і привидів: «Бурса на бурсу! Бурса на бурсу!..»

Вчуваються дзвінкі як криця голоси. В очах мигтять школярі... Без шапок, чуби спітнілі, руками вимахують, ідуть гурт на гурт...

«Хлопці, сюди! - скликаю я в думці до себе лісове товариство.- Що в мене є! Ой, що в мене є! Коли б ви знали!.. Тільки нікому-нікому!.. Ось!»

Спотикаюсь на пеньок, кидаюсь. Згадую, що все це минуло і не вернеться. Зітхаю: «Прощай усе...» І знову фіалки...

І зразу вихором влітає такий гарячий наплив радості, що мені стає жарко: «Це ж уже я справді їду?! Це ж передо мною стелеться рідне, тепле, без краю народне море, куди мене, молодого, кличуть на боротьбу із темрявою, з страхіттям! Це ж справді мене можуть арештувати, коли побачать, що в мене в кишені!»

...І знову смуток: стоїть «Голуба Дача», вікна дошками позабивані, на дверях - великий замок... Справді, як мандрівні огні: прилетіли звідкілясь, блиснули, зникли... Шукай тепер...

І одразу нова гаряча хвиля змиває і той смуток до останку: