Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Впораєтесь-впораєтесь, — заспокійливо пробелькотів покутник, задкуючи до виходу. — Он які ви круті… Землю перевертаєте.

Роззявлена пащека людожера потяглася до Ірчиного горла…

— Знову тікаєш, гад?! — у розпачі вигукнула Тетянка. — Мало тобі друга Сашка, то ти ще й нашу смерть спокутувати будеш, покутник фігів!

Задкуючи, покутник шкопиртнув і застиг, як укопаний.

— Ще? Ні, я не можу! Це зовсім неможливо! Я й так стомився! Я, зрештою, терпіти не можу біганину… — забелькотів він. — Годі! З мене годі! А-а!

Несамовито горлаючи, покутник розвернувся до песиголовців.

Його чорний костюм раптом луснув по швах, і гігантські, схожі на стародавні щити, пластини м’язів вкрили мерця з голови до ніг. Голова витягнулась, і він хижо роззявив пащеку, повну страшних, гострих ікол. На пальцях виросли довгі, мов кинджали, сталеві пазурі. І покутник з розмаху всадив їх у спину найближчому песиголовцю.

Той, мов цуценя, ображено заскавчав. А розлючений монстр-покутник накинувся на людожерів. Його кігтяста лапа посмугувала черево одного, а зубаста пащека зімкнулася на холці іншого…

— Ну ось, а ти боявся… — мимохіть потираючи шию, буркнула Ірка.

Жалібно заскавчавши, песиголовець виповз із сутички, судорожно сіпнувся й нерухомо застиг на асфальті. Його єдине око повільно згасало.

— Не потраплять вони до Червоної книги, — сказала Ірка, побачивши, як страшні щелепи покутника вп’ялися в горлянку песиголовцеві. — Пропоную вважати цей вид остаточно вимерлим.

Вона втомленою ходою рушила до арки.

— Може, зачекаємо? — озвалася Тетянка.

— Кого?

— Ну… його, — нерішуче запропонувала Тетянка, з деяким сумнівом поглядаючи на їхнього приятеля, що став геть інакшим.

Саме цієї миті покутник здійняв над головою останнього песиголовця й гепнув його об асфальт, із хрускотом ламаючи людожеру хребет.

— Йому не до нас буде, — посміхнулась Ірка, — у нього важлива розмова. — І вона показала пальцем на небеса.

Тетянка глянула вгору. З темної глибини зоряного неба прямо у двір спускалися сходи з місячного сяйва. На останній сходинці ледь виднілася прозора постать юнака.

— Як ти гадаєш, друг Сашко вибачить йому? — пошепки спитала Тетянка.

— Не знаю, — так само пошепки відповіла Ірка. — Але принаймні вони нарешті зустрінуться.