Розділ «Частина друга»

Птаха, погоджуючись, кивнула. Що ж ти з нею вдієш!

Птаха, після того як забрала зі світу поляниць щойно народжене немовля, лишень одного разу повертала сюди. І зараз вони з Мальвою, вже дорослою, стоять біля кургану. То могила Верхи — висока, досконала, горда, як і годиться бути могилі доньки самої Цар-Матері. Сьогодні вони не застали на місці сарматське плем’я поляниць, ті пішли мандрувати своїм світом, творячи його таким, яким хочуть бачити, ніхто не говорить про правильність, вона тут ні до чого, тут має значення лишень одне — жити за власними законами, не торгуючи заради цього душею. Зовсім поруч знайома місцина для жертвоприношень. Та зараз жертовник мертвий. Пошматований, розбитий, майже знищений. Те, що залишилося від нього, валяється під ногами, поросле лишаєм та ковилою. Вже давненько на тому місці ніхто не приносив Великій Матері жодних жертв. Як не дивно, Верху поховали зовсім поруч зі старим жертовником. Як насмішка над дурними забобонами жриці.

Мальва підійшла впритул до кургану. Вона без пояснень Птахи багато розуміла. Бо то був її рідний світ і вона у ньому — своя. Мальва стала навколішки перед курганом. Враз важко зітхнула, схлипнула, втамовуючи сльози. «Чи не забагато води, як на пару днів, дівчино?» — сама себе запитувала. Птаха підійшла ззаду, поклала руку на плече:

— Нічого, Мальвочко, поплач. Вони, ці сильні жінки, також вміють плакати. Жінки мусять це робити, щоб залишатися жінками.

Після слів Птахи наче десь всередині щось надірвалося і задощило. Мальва впала обличчям у суху траву кургану. Запах ковили та полину огортав саваном. Вона жаліла матір, часи, віки, які їх розділяли, закони, за якими жили ті часи, вона жаліла своїх теперішніх батьків, яких мусила залишити, щоб не нашкодити, бо себе теперішньої вже боялася. Може, не так себе, як тих, хто має зараз до неї певний інтерес. Вона жаліла й себе, бо враз так сильно захотілося й далі залишатися сімнадцятирічною звичайною дівчиною, вже студенткою, майбутнім істориком, до того ж перспективною спортсменкою, яка подає величезні надії і навіть колись могла б стати олімпійською чемпіонкою. Вона жаліла Остапа, доброго, щирого, на якого так була схожа долею — він також втратив рано свій світ, батьків, виховувала та ростила його Птаха, і який собі на лихо зустрів її. Вона дивилася на Птаху і розуміла — кохати таких, як вони, — це і щастя, і велике горе. Мальва це прочитала в очах Птахи, коли та не захотіла брати в сарматський світ із собою Остапа. Одна її половина просто несамовито прагла стати такою досконалою, як вона, її теперішня Учителька, друга — навпаки, протестувала, воліючи не зважати ні на жодні закони чи приписи — воля у думках, почуваннях, бажаннях, мріях…

Дівчина обтерла долонею сльози, тоді заплющила очі, поцілувала землю і… Враз образи та голоси заполонили голову. Бачила і вмираючу маму під час пологів, і перелякану Птаху, яка не дала Мальві тоді померти, опікувалася нею всі ці роки і не дозволить їй впасти, бо пообіцяла… А такі зазвичай дотримують слова. Мальва чітко бачила страшну і красиву водночас Цар-Матір, свою бабусю, і те, як вона, не вагаючись, жорстоко вбила Жрицю, щоб Птаха допомогла народитися Мальві. А потім був страшний бій своїх проти своїх. Ні переможених, ні переможців: одні жінки-воїни на боці Вітри, інші — проти неї, на боці Великої Матері та прадавніх законів. Сарматки втратили багато поляниць, а Цар-Матір втратила владу. Заради великого блага, заради… Верху поховали тут, як велить закон Великої Матері — з честю та гідністю. Поховали не як звичайну жінку, що померла випадково під час пологів, а як ту, що загинула героїчно на ратному полі, в бою.

І розплата Вітри — велика, і смерть Верхи — безглузда, і обіцянка Птахи — щира… Виділа все це, Мати Земля Сарматська розповідала. Та у своїх мареннях Мальва побачила ще одну жінку, найголовнішу в тій колотнечі. Коли помирала мама, вона стояла в її голові, чекаючи, коли Птаха нарешті допоможе немовляті з’явитися на світ, щоб забрати душу Верхи собі… І забрала, а Птаха дозволила це зробити. Птаха — велична, світла, сильна безсмертна беззастережно підкорялася тій жінці. Чому? Мальві здалося, що якби та пані захотіла, то могла б врятувати і матір також чи принаймні дозволити Птасі спробувати. Але ж ні! Правила, про які торочить так часто Птаха, напевне, то вони. Як вона інколи її діставала з тими правилами — те можна робити, а те не слід. Так правильно, а так не дуже. Запитаєш чому? Передбачувана відповідь — «Закони неписані і писані для всіх безсмертних існують, і їх слід виконувати». Велика тлуста крапка, Мальво! А як ти гадала? Птаха часто видавалася надто передбачуваною, аж до оскоми, як ото інструкція до холодильника чи пралки. От і в той момент, коли на світ з’явилася маленька Мальва, Птаха чинила за інструкціями, тобто тими своїми неписаними законами.

Мальва лютувала, була зла на всіх — на безсмертних, смертних, дурнуватих сарматок. Встала з землі лишень тоді, коли приплив жалю та гніву минувся. Звісно, Птахи поруч не було. Пані Досконалість, чомусь те слово найбільше пасувало її Учительці, чемно відійшла вбік, делікатно залишивши Мальву наодинці з розпачем, з болем та смертю, яку не здолати.

Мальва спустилася вниз до моря. Там, зайшовши у воду по коліна, стояла Птаха і шукала, здавалося, нитку на горизонті, яка відділяла воду від неба. В променях сонця безсмертна зараз нагадувала Мальві кам’яну фігуру жінки біля Храму в Яровороті. Море тяжко зітхало, накочуючи на берег невеличкі кучеряві хвилі. Птаху це, здавалося, зовсім не турбувало. Вона незворушно стояла, вдивляючись у море.

— Птахо, — покликала Мальва.

Жінка почула.

— Ти мене ненавидиш?! — чи запитувала, чи стверджувала, навіть не озираючись, наче говорила з водою. — Я тільки виконувала волю Творця. Я не знала тоді, що ти його донька. Чи могла б я врятувати твою матір? Можливо, якби трішки раніше і якби…

Не договорила. Мальва поклала руку Птасі на плече:

— Це вже не важливо, Птахо. Бо якби не ти — мене взагалі могло не бути. Якби не ти і не Вітра. Ти лишень добре виконала своє призначення. Але тій сучці з серпом смерті матері я не пробачу ніколи.

— Звідки ти зна… — затнулася на півслові.

— Матір Земля має пам’ять, Птахо. А вона тут для мене рідна. І вона мені — Матір. Я чула її голос, коли лежала на маминій могилі. Я тебе ні про що не розпитую, це — зайве. І знаєш чому? Ми з тобою на одному боці, Птахо, і не обов’язково він має колір. — Мальва зробила паузу. Тоді раптом перевела розмову на інше. — Але чому маму Верху поховали в такій дивній позі?

— Ти і це побачила? — вкотре стверджувала чи запитувала Птаха.

Мальва кивнула. Вона багато чого бачила і вже навіть переставала дивуватися своїм талантам, які випадково в собі відкривала. Птасі було не по собі інколи поруч з Мальвою. Одиниці з безсмертних народжувалися від безсмертних. А коли то ставалося аж у третьому поколінні, то вважалося, що безсмертний має надсилу. Та надсила все сильніше з кожним днем прокидалася у Мальві. Хіба темні так просто здадуться?

— Сармати ховають своїх покійників у першородженому стані, тобто в якій позі людина знаходиться в утробі матері перед появою на світ, у такій і помирає. Покійника кладуть на лівий бік, голова завжди повернута на схід Сонця, як віра в нове народження-сходження, ноги підігнуті, руки складені в молитовній позі. По закінченні життя людина повертається туди, звідки прийшла, — в лоно Великої Матері. Чим воїн хоробріший, тим вищий курган над ним насипають. Курган Вітри тут найвищий.

Мальва схилила голову на плече Птахи. Та обійняла її. Так і стояли у воді, думаючи кожна про своє. Мовчанку зрушила Мальва: