Розділ «Частина друга»

Мальва проспала три яроворотські дні. І всі ці дні біля її ліжка незмінно чатував Остап. Він на підлозі постелив собі ряднину і не відходив від дівчини ні на мить. У сні вона час від часу шукала його руку, метаючись у різні боки, шепочучи: «Не чіпай мене, я не здобич» або «Верни Птаху, чуєш! Верни Птаху». Заспокоювалася тільки тоді, коли чула лагідний голос Остапа. Не розкриваючи очі, стискала його руку і не відпускала ще довго. А він співав їй тих пісень, яких навчила його Птаха, яких співали у Світі Чотирьох Сонць, розповідав історії, котрі в Яровороті переповідали батьки своїм малятам, навчаючи тих любити добро, творити добро, шанувати людей.

12. Біловоддя

Отямилася на березі великої води.

Лежала з заплющеними очима, пригадуючи, хто вона, звідки і чому тут. Нічого не згадувалося. Безнадія. Відкрила очі. Блакитне чисте небо. Кліпнула, картинка не змінилася. Зрозуміла, що її бентежить. Ні, зовсім не чисте небо, а тиша. Її вухо не вловлювало жодного звуку. Спробувала поворушити рукою чи ногою. Біль тисячами голочок впивався в тіло, в кожну клітиночку. Так не боліло з того часу, як вона лежала причавлена поламаним возом посеред випаленої Арати. Арата? Звідки її пам’ять вихопила те слово, якщо вона навіть імені свого зараз не пригадає? Зібравши всю волю в кулак, оперлася на руки і сіла. Завила від болю. Той стогін розрубав тишу, розкраяв її і доволі швидко згас. Де вона? Роззирнулася. Небо над головою вже видивила. Зліва — ліс, густі зелені дерева, здається, клени, дуби, явори, справа — річка з білою водою, а між зеленим та білим стрічка жовтого піску, і вона лежить на тій стрічці ледве жива, а чи вже мертва? Ні, все таки жива, бо відчуває біль. Заплющила очі, намагалась пригадати бодай щось. Нічого не допомагало, пам’ятала лишень страшний біль та Арату, її світ, випалений якимось пройдисвітом зі спаскудженою душею. Відкрила очі, опустила їх донизу, оглядаючи себе. Біле довге плаття, брудне та порване, з-під нього визирають худі босі ноги. Перевела очі на руки, що впиралися в пісок. Поруч стояла дерев’яна скринька, могла закластися, що ще мить назад її тут не було, але… Зрештою, хто зна. Вона зараз така роззявкувата, могла й не запримітити. Уважно розглядала знахідку. Звичайна собі скринька, грубо витесана, може, навіть з тих кленів, що недалечко росли і навіть не шелестіли, бо не було вітру. Скриньку слід відкрити, намагалася підняти ліву руку, допомогти собі. Знову завила від болю. Ліва рука була геть чорна, смоляні вуглинки замість шкіри висіли клаптями. Вона її зовсім не слухала, а від марних намагань поворушити нею нестерпно боліла. Знемога і страх укупі з розпачем блукали тілом. Правою рукою, пересилюючи кволість та біль, відкинула вбік віко скриньки, витягнула з неї аркуш хрусткого білого паперу, складений вдвоє, та маленьку пляшечку з прозорою рідиною. Розгорнула папір, витріщилася на нього. Вона вміла читати, бо розуміла все, що там писалося.

«Птахо! Випий те, що знайдеш у пляшечці, а потім — скупайся у річці. Нічого не бійся, нікого не бійся, тут ти у безпеці. З річки можна й попити — вода у ній справжня».

Отже, її звати Птаха. Дивне якесь ім’я, нелюдське. Глянула знову в небо. Там порожньо — ні птахів у ньому, ані комашні набридливої, як і довкола. Не світ, а пустка. Хоча і не здається мертвим. «Гірше вже не буде», — подумалося. Правою ж рукою піднесла до обличчя пляшку, всередині диміла блакитна суміш чогось такого, що мало б їй допомогти. Зубами відкрила пляшку й осушила її залпом, довго не розмірковуючи ані про смак, ані про те, що вона п’є. Пару секунд здавалося, наче нічого не відбувається, і враз… Усередині наче хтось щось вимкнув, тобто вимкнув біль. Спочатку поворушила ногами і руками. Болю не стало. Значить, той, хто поставив поруч ту скриньку, бажає їй лише добра. Довго не вагаючись, встала на ноги і пішла в бік води. Вода цікава у річці: біла, як молоко. Спочатку подумалося, що дно тут білоглинне і вода через це здається сніжною. Стояла, вражено витріщаючись перед собою. Вода і справді була біла. Не роздягаючись, так і увійшла у воду: в довгій брудній сукні, з обгорілою вщент рукою.

Лишень торкнула ногою поверхні води, відразу відчула — та кличе її. Безвільно посунула вперед. Не чулося під ногами — ані шелестіння піску, ані плюскоту води. Тепла вода ніжно огортала тіло, пестила, мов лагідні мамині руки. Занурилася у воду по шию, тоді вирішила пірнути. Голова щезла під водою, а коли знову з’явилася над плесом, то світ усередині заполонили картинки. Птаха все пригадала.

Сиділа на березі великої білої води і згадувала. Фізичний біль щез, натомість з’явився інший. Той другий був набагато гірший від першого. Вона вціліла після смертельного закляття, посланого її коханим прямісінько в серце. Воно мало вбити, щось таке, як з рукою, мало статися з душею. Як він міг? Від кохання до ненависті, виявляється, ближче, аніж від землі до неба.

Чорний згусток чогось липкого та брудного у вигляді кулі вилітає з рук Стриба. Птаха розуміє, що це. Та не може повірити, що він, коханий, її чоловік, зважиться на таке. Стоїть розгублена, спантеличена, не ставлячи ані щитів, ані захисту. Смерть наближається. Вона дивиться в очі свого ката. А там — порожнеча. Ой, леле, чи варто жити, якщо той, хто ще недавно був для тебе всім, раптом зважився на таке? Мить — і настане забуття…

Міцні сильні руки вихоплюють її. Куля зачіпає тільки краєчок рукава та ліву руку. Тріщить у вухах, несамовито захлинається плачем птаха Магура, і враз все закінчується.

Тиша.

— Не помирай, Пташко, моя кохана! Не помирай, — чийсь шепіт над вухом, наче знайомий і разом з тим забутий, чужий.

Відкрити очі несила. Птаха тільки слухає, як калатає його серце біля вуха, як сильні руки пригортають її і несуть кудись. Так затишно в тих обіймах, хочеться спати, і перед тим, як провалитися кудись у безодню забуття і потім отямитися на березі цієї води, Птаха вловлює запах, чомусь їй знайомий, — запах неба перед грозою.

Сиділа на березі білої ріки і пригадувала. Небо над головою залишалося таким же безжурним, чистим, волошковим, без натяку на хмари. Молочне плесо ріки за горизонтом плавно ставало небом, зливаючись з ним у дивну суміш — блакитно-білого. Біла ріка не шульпотіла хвильками, не хлюпала, як то зазвичай ведеться у річок, німувала. Дуби, сосни, клени, липи, горобина, ясени, кущі глоду, калини, терену, шипшини в лісовому вінку здавалися картинними, вони не шелестіли, не гойдали гілками, не перешіптувалися листям. Тут напрочуд легко дихається, але все здається якимсь не таким. Ні — воно найсправжнісіньке, але якесь таке, наче намальоване талановитим художником, що виловив мить і зафіксував досконалу красу на полотні.

Біла річка зцілила її, повернувши до життя. Знала, що навіть жива вода не рятує від такого лиха. Хтось приніс її в цей дивокрай та врятував. Той хтось стежив за нею, тому встиг вчасно. Ні. Він не просто врятував від забуття, він знав, як порятувати, зняти смертельне закляття з безсмертного, послане безсмертним, яке не знімає ніщо та ніхто у відомих їй світах. Хто він?

Думки перестрибували одна через одну, хаос панував у думках.

Де вона?

Знову задерла голову до неба. Що її так бентежить там, угорі? Що? Небо як небо, і в Яровороті воно майже завжди таке — безхмарне та чисте, глибоке і… сонячне. В Яровороті воно завжди сонячне. В цьому ж небі немає сонця. Аж дух перехопило від несподіваного відкриття. Небо яскраве, але без сонця. Воно саме випромінює світло. Як вода й дерева дарують життя.

Де вона?

Що за це за світ? Живий — і разом з тим не зовсім. Поки купалася у воді, дерев’яна скриня, єдина зачіпка, кудись щезла. Йшла вузькою смужкою піску босоніж, плаття висіло на ній рваними стьожками. Ліс закінчився, і перед очима відкривався безкінечний степ, вдалині бовванів білий пагорб, на якому росло височезне дерево. Пагорб здавався зовсім лисим, без краплі домішок інших барв — чи то зеленого, чи будь-якого барвистого, квіткового тобто. Вже звикла, що під її ногами не чутно жодних звуків. Ноги самі повели до того горба. Підходила до нього все ближче й ближче і вже розуміла, що то не пагорб зовсім, а камінь. Великий, білий. Наблизилася зовсім впритул і вже могла добре розгледіти його окреслення. Обійшла довкола. Він нагадував формою білу ружу.